Сімейна освіта (далі — СО) де-факто існує в нашій державі багато років, втілюючись в різних формах де-юре. Вона існувала в невеликому обсязі ще за радянських часів, потім почала потроху розвиватися після здобуття незалежності. Історичний нарис еволюції, розвитку та стану СО в Україні був поданий ще два роки тому у статті “Завтра не в школу”, яка за винятком деяких уточнень (зокрема, був остаточно припинений експеримент на базі Переяслав-Хмельницької школи) зберігає свою актуальність і донині. Але після прийняття в минулому році нового закону “Про освіту”, де сімейна (домашня) форма здобуття освіти згадана явним чином (ст. 9.7), нарешті надійшов час і з’явилася змога назвати речі своїми іменами та унормувати її, як окрему і самодостатню.

З’ясуємо одразу вжиток термінів сімейна і домашня освіта. “Домашня” походить від загальновживаного англійського слова homeschooling, котре, якщо брати по суті, є трохи застарілим і таким, що безпідставно обмежує зміст сімейної освіти в сучасному світі (зводячи його до того, що в новому законі називається “педагогічним патронажем”). Адже багато хто вдається і до залучення зовнішніх педагогів, і до батьківських кооперацій, і до використання онлайн-платформ та можливостей освітніх проектів різного масштабу, і до навчання під час подорожей. Визнаючи право на існування цих термінів як синонімів (тим паче вони увійшли в такому вигляді у закон), далі будемо вживати лише “сімейна”, підкреслюючи відповідальність родини за освітній процес.

 

Передумови і актуальність

В задачі цієї статті не входить обґрунтування користі, обговорення переваг, недоліків, юридичної можливості та необхідності визнання СО. Це все на сьогодні приймається як даність, і було прийнятно викладено стосовно наших умов наприклад в матеріалі пані Жанни Вихрестенко “Домашня (сімейна) освіта як альтернативна форма загальної середньої освіти” ще у 2015 році.

Для держави розвиток СО так само є плюсом.

  • Ті громадяни, які мають бажання і змогу навчати дітей на СО, задоволені безперешкодним задоволенням їхньої потреби у виборі такої форми.
  • Державна система формальної освіти, яка має одним з головних викликів програми НУШ кількість дітей у класах (за новим законом — не більше 30 у класі, а по факту буває і більше 40), так само відчуватиме полегшення із збільшенням кількості “сімейників”.

Статистика

У вищезгаданій статті “Завтра не в школу” наведена експертна думка стосовно загальної кількості позаочників (учнів, які здобувають освіту у формах, відмінних від звичайної очної) у 6500 на літо 2016. З того часу відбулося значне зростання цього обсягу, наприклад, один з найбільших центрів сприяння позаочникам — приватна школа “Афіни” — збільшила кількість учнів на дистанційній формі від 140 до 1060. Таким чином, екстраполюючи по різних джерелах, можна оцінити загальне зростання кількості позаочників у два рази за останні два роки: з 6,5 до 12 тисяч на сьогодні. Хоча це становить приблизно 0,3% від загальної кількості десь 3,8 млн учнів по країні, але в абсолютних цифрах вже стало досить помітним.

 

Специфіка спільноти

Трохи важко робити соціальні узагальнення без досліджень, але окреслимо тут специфіку зацікавлених в СО українських родин з власного досвіду. Варто сказати, що у нас вкрай мало (чи зовсім немає?) сімей, схожих на героїв фільму “Капітан Фантастік” — радикальних антиглобалістів та антиконсюмеристів, які прагнуть відгородитися від всього світу, хоча для Штатів та Британії це більш питомо.

  • Більшість у нас складають родини, які на власному досвіді переконалися у наявних недоліках наших шкіл і дійшли висновку, що самотужки точно буде не гірше.
  • Християнські родини, які переходять на СО через принципову різницю у переконаннях.
  • Родини середнього класу, які цілком спроможні облаштувати для дитини високоякісне освітнє середовище, але з різних причин не надають перевагу приватним школам, та/або звикли багато подорожувати.

Що саме найбільше цікавить позаочників?

  • Де-юре визнання сімейної форми освіти (яка існує де-факто) як такої, що не потребує дозволу, вигадування “поважних причин” чи додаткових документів для оформлення, тобто нічого крім бажання дитини та батьків
  • Можливість керувати змістом і формами освіти наших дітей, де головною перепоною виступають обов’язкові
    а) затверджені неякісні і негнучкі програми,
    б) щорічні атестації відповідно до них
  • Можливість отримувати від держави справедливе відшкодування в разі навчання на сімейній формі, шляхом впровадження повноцінного механізму спрямування “грошей за дитиною”.

Питання відносин суб’єктів освітнього процесу

Останніми роками багато освітян мали змогу відвідати Фінляндію, як один із взірців якості світової освіти, і після тривалих міркувань, багато хто дійшов думки, що глибинним підґрунтям їхньої відмінності є не що інше, як загальна довіра усіх суб’єктів освітньої системи один до одного — держави до школи (в особі директора), директорів – до вчителів, яких вони наймають на роботу, вчителів — до учнів, і відповідно, навпаки, батьків і учнів — до вчителів і самої школи як інституту загалом. Натомість, принциповою характеристикою суспільно-державних відносин в сучасній Україні є тотальна недовіра між власне суспільством і державою. І сучасна наша система освіти та школа як один з її елементів є частиною цих спотворених відносин. Якщо виокремити тут суто питання СО, то можна сказати, що батьки не довіряють державі та (цілком справедливо) вважають, що держава не компетентна та обмежує їхні свободи, держава в свою чергу так само не довіряє батькам.

Так, у бесіді під час зустрічі з пані Міністеркою, яка відбулася минулого вересня, я завів розмову стосовно переходу від обов‘язкових щорічних атестацій до підсумкових щорівневих (після 4, 9, 12 класів). Лілія Михайлівна поквапилася навести мені як приклад історію сільського хлопчика, який, хоча мав одного з батьків і був оформлений в школі на інд. план, майже ні з ким не розмовляв і ледь не розучився говорити взагалі. Я відповів їй, що саме цей приклад показує неспроможність сучасної системи контролю через заклади освіти виконувати покладені на неї функції. Вона сказала мені немов з докором “От ви мислите як прогресивний батько!” Проте, не лише наші уявлення, а й прямо скажемо — поточна державна політика передбачає розуміння того, що погані освітні умови в неблагополучних родинах є частиною набагато більш комплексної проблеми і стежити за цим не справа шкіл чи управлінь освіти, а відповідної регіональної Служби у справах дітей, яка так само має перейти від функцій контролю і покарання до підтримки і допомоги.

Також, на нашу думку, “прогресивність” жодним чином не є недоліком і неможливо через погану якість життя сімей десь в гірських селах (і неспроможність держави ту якість поліпшити) забороняти іншим родинам створювати своїм дітям кращі освітні умови. Державі навпаки варто максимально сприяти “прогресивним”, адже і без того країну полишає щомісяця не менше 100 тисяч осіб, а в разі будь-яких утисків ця кількість буде зростати.

Також виявляється, що заштовхуючи дітей в інституалізовані форми, держава в особі школи не несе жодної відповідальності за результат навчання. За приблизними підрахунками ЗМІ, близько 100 000 випускників українських шкіл не склали в цьому році ЗНО. Наприклад, українську мову здавали 323,2 тисячі, не склали на мінімум 48 тисяч учнів, що становить 14,5% (кожен сьомий!), фізику — 16,82%, математику — 18,57%. І ніхто в такому випадку не каже про катастрофічні недопрацювання з боку шкіл, а тим паче — притягення до відповідальності керівників навчальних закладів. Якщо не здала дитина ЗНО, то звісно винувата сама, чи то батьки, чи середовище, але не ті, хто брався навчати.

З цього випливає, що будь-яка з форм освіти не може бути переважною, а має бути вільно пропонованою батькам на вибір у будь-який час. При цьому не варто очікувати, що СО колись досягне панівної частки. З боку держави варто прагнути не збільшення регулювання, а навпаки — сприяння різноманіттю та збільшенню кількості приватних освітніх ініціатив, що призведе до задоволення потреб “широких верств населення” та підвищення якості освіти всіх форм власності.

 

Питання оформлення

Містить декілька аспектів.

Оформлення через дозвіл або через повідомлення?
Через повідомлення, оскільки якщо бажання родини достатньо для зарахування на СО, то нема чого й дозволяти. Повідомлення дозволяє вести необхідний облік і статистику сімейників, задля врахування їхніх потреб у майбутньому.

Територіальність
Наразі маємо ситуацію, коли більше 30% населення не проживає за місцем реєстрації, що породжує багато проблем із отриманням такими громадянами належних послуг. Відбуваються певні спроби це виправити, але це лише проекти, а діти мають навчатися вже сьогодні.

Впровадження територіального принципу зарахування до 1 класу задовільнило лиш тих, хто проживає коло гарних шкіл, і викликало як навалу спроб маніпуляцій місцем реєстрації з боку інших родин, так і, будемо відверті — спроби маніпуляції обсягом конкурсної частини провідних шкіл і методиками нарізання територій, які до них відносяться.

Через це варто максимально уникати прив’язки до певної регіональної структури і не погіршувати мобільність населення.

Оформлення до школи чи в управління освіти?
Оформлення через УО краще тим, що формально позбавляє школу відповідальності за освіту. Школа перетворюється на “інструмент оцінювання”, яким родина користується за бажанням. Хоча звичайно наступним логічним кроком має бути впровадження окремих Центрів незалежного оцінювання, які можуть надавати сертифікати з потрібної низки предметів у будь-який час, а не лише як результат щорічної процедури. Ніякого rocket science тут так само немає, таким чином здавна працює мовна сертифікація.

 

Питання фінансування

Мій знайомий нещодавно мав змогу жити разом з родиною і навчатися в Австрії. Поруч з ним так само жила канадська родина, котрій їхня держава сплачувала гроші на особовий рахунок за те, що вони не користується послугами її освітньої системи, а навчають дитину на чужині самотужки. Коли я навів цей кейс пані Міністерці, вона погодилася з тим, що це напевно найправильніше рішення, але поки що чого змогли домогтися — принаймні спрямувати гроші за дитиною і в приватні школи (щоправда розвиток цієї пропозиції неоднозначний). Тут зрозуміло, що такий “дрібний кейс” як хоумскулінг просто не спало на думку розглядати, а лобіювати вочевидь було нікому. Проте звичайно всі громадяни, що сплачують податки, повинні або отримувати освітні послуги, або отримати назад еквівалентну суму спрямовуваних на учня видатків (наразі це приблизно 10 тисяч гривень на рік), якщо вони від цих послуг відмовились.

Зараз ідуть певні дискусії стосовно того, щоби перекласти виплати “грошей за дитиною” на місцеві бюджети, хоча звичайно кінцевим отримувачам геть не цікаво від кого вони надійдуть. Прикро лиш те, що чи “унітарний бюджет”, чи місцеві не надто зацікавлені ці виплати робити, але більше раді зіпхнути один на одного будь-які статті витрат. Хоча звісно, враховуючи те, що прибутковий податок надходить в місцеві бюджети, виплачувати соціальні видатки раціональніше саме з них. Додаткового розмірковування в законодавчому полі вартий лише випадок зміни місця фактичного проживання протягом навчального року.

Не будемо надто зрадофілити, перші зрушення в цьому напрямку вже відбулися — 19 липня Київрада прийняла впровадження принципу “гроші за дитиною” для закладів усіх форм власності, щоправда поки лише стосовно дошкільної освіти. Механізм повинен запрацювати з 1 січня наступного року.

Пару днів тому також вирішила нас порадувати і Державна фіскальна служба, запостивши інформацію, згідно з якою тепер і “громадяни, які сплачують за освітні послуги, що надаються дошкільними, шкільними та позашкільними закладами освіти, мають право на податкову знижку” (раніше можна було лиш за профтех та вищу освіту отримати).

 

Зарубіжний досвід

Росія
Має досить ліберальне освітнє законодавство, до якого від початку було внесене поняття СО, на яке можна оформитись за повідомленням місцевого УО. Закон не надає перевагу жодній з форм освіти. Так само вказується, що учні, які навчаються поза навчальними закладами (у формах СО та самоосвіти), мають право, але не обов’язок проходити проміжні щорічні атестації. Це потрібно лише учням 9-11 класів у разі, якщо вони хочуть отримати атестат. Для цього на час проходження атестацій вони зараховуються до шкіл у статусі “екстернів”. (В останній редакції місцевого закону “Про освіту” поняття “екстернату” було логічно названо вже не формою освіти, а формою атестації, в тч під час неформальної освіти). Варто зазначити, що навіть за наявності вищеозначених свобод не всі ними користуються і атестуються щорічно, часто послуговуючись для цього дистанційними школами (які на жаль усі приватні). Питання з фінансовим відшкодуванням сімейникам було віддано суб’єктам Федерації, і на практиці відбувалося здається лише в Москві та Удмуртії.
Примітка: на нашу думку, з державницької точки зору, соромно мати менш ліберальне розуміння СО ніж в Росії.

Наші колеги з проекту “Освітній експеримент” зробили корисний огляд законодавчих аспектів хоумскулінгу в інших країнах. Коротко продублюємо тут його висновки.

Британія
Держава не обліковує хоумскулерів жодним чином, навіть достеменна їх кількість невідома, проте трапляються перегини на місцях у стосунках родин з місцевим аналогом “Служби у справах дітей”. Разом з такою, принаймні декларованою свободою, держава відмовляється підтримувати такі родини фінансово, при тому, що для продовження навчання чи влаштування на роботу треба здати платний тест.

Австралія
Модель середньої ліберальності, трохи різниться для різних областей країни. Родина подає заяву на СО до місцевого департаменту освіти, після чого відбувається зворотній візит їхнього представника, який оцінює загальні умови навчання, наявні ресурси, успіхи учня за попередній період, і видає дозвіл на СО на майбутнє. Законом визначений перелік обов’язкових дисциплін, що обмежує варіювання змісту освіти. Великою перевагою тут є зарахування у якості підтвердження прогресу дитини дуже різноманітних портфоліо. Хоумскулери не зобов’язані, але можуть здавати щодварічний єдиний тест разом з усіма іншими учнями і роблять це зазвичай краще них. Тестування відбувається онлайн, що дозволяє повністю відокремити хоумскулерів та школи.

Нова Зеландія
Оформлення на хоумскулінг передбачає велику роботу батьків на початку — фактично треба написати есе на 7-15 сторінок стосовно свого бачення і можливостей забезпечити дитині освіту не гірше шкільної. Проте, якщо це обгрунтування виявилося переконливим, надалі не відбувається жодних перевірок чи атестацій аж до кінця навчання і з боку держави надається фінансова підтримка.

Ірландія
Має найбільш цілісне, пропрацьоване законодавство щодо СО. Видача дозволів відбувається через спілкування під час зустрічі. На відміну від суворих вимог з деталізації всіх аспектів у Новій Зеландії, тут держава має на меті лиш упевнитися, що дитина отримає принаймні необхідний мінімум. Щорічне оцінювання відбувається або у вигляді іспиту в загальному центрі оцінювання, або через демонстрацію портфоліо. Законодавчо зазначено, що все спілкування має відбуватися у максимально комфортний спосіб, хоумскулерам повинна надаватися методична та організаційна допомога, конфлікти вирішуються на користь дитини.

Аналізуючи наведені приклади, можна побачити загальний концепт — розумне врівноваження. Якщо держава вимагає багато на початку, то мало — протягом подальших років, або ж інакше — держава нічого не вимагає, але не надає жодної підтримки. Так само держави уникають монополізації змісту освіти, в разі коли безпосередньо її не здійснюють. Необов’язкові стандартні тести пропонуються не в якості підсумування загальної середньої освіти, а для переходу на наступний рівень — навчання або працевлаштування.

Євген Матвєєв

Далі буде