бета
Від редакції. Це інтерв’ю було взяте рік тому, і зараз у Макса багато нових ідей та проектів до яких він залучений. Напевно ви вже читали про них у нього на фейсбуці. Але якщо вам цікаво пізнати більш глибоко цього незвичайного хлопця, що живе на стику дитячого та дорослого світів — вам варто читати далі, адже багато з того, що тут було сказано, стосується саме джерел і глибинних витоків переконань, а також сміливих мрій, завдяки яким ви знаєте Макса таким, який він є.
* * *
Макс Бакшаєв — перший в Україні педагог, який називає себе дослідником дитинства. Щоденно на своїй сторінці у Facebook він ділиться інсайтами, які дає йому спілкування з дітьми, він активний учасник освітніх заходів та дослідник освітніх проектів, зокрема шкіл Києва. Макс стверджує, що сучасні дорослі лише вчаться розуміти дітей, він знає, якою буде освіта майбутнього і мріє прихилити світ на користь дітей, бо впевнений, що це має прямий зв’язок на розвиток суспільства. Про це та про таємниці світу дитинства Макс розповів нашому виданню.
Як ти став дослідником дитинства?
Ще з малих літ я задумувався про те, що діти могли б вчитись інакше. Я сам з маленького містечка Нова Каховка, і навіть проста традиційна школа Києва є прогресивною у порівнянні з найкращою у маленьких містах.
У різний час я брав участь в дуже різних проектах пов’язаних з дітьми. Працювати у школі розпочав чотири роки тому. Вів четверті, п’яті класи. Проводив інтерактивні лекції про здоровий спосіб життя у різних школах Києва. Якби не мав великого досвіду публічних виступів до цього, то може і не впорався б. Пригадую, два перші тижня я приходив на три-чотири уроки і коли повертався додому — вимикався повністю — і спав до ранку. Дуже багато енергії йшло на підготовку до уроків. Я шукав підхід до дітей. Хотів їх максимально зацікавити. А це 30 дітей і в рамках 45 хвилин розповідати їм про те, що їм, в принципі, не цікаво було не просто.
Згодом відкрив для себе альтернативу освіту — школу Dixi. І там чітко зрозумів, що моя місія, моя справа — бути дослідником дитинства. І хоч вже там не працюю, досі туди ходжу та спілкуюсь з дітьми. Я власне і роботою той час ніколи не називав. То ж майже нічого не змінилося.
Ось нині розмовляв з Машою. Починається з того, що ми закриваємось на кухні. Нам ніхто не заважає. Їй 7 років. Вона питає: «Макс, а ти віриш у святого Миколая?». І це для мене іспит, як правильно відповісти. Каже: «Я думаю, що це мої батьки». Я задумався про концепцію цих історій. Ми почали говорити з нею про різні іпостасі Миколая — про перевдягнених акторів, наприклад. Я намагався зберегти її віру у диво, але підготувати до того, що правда трохи інша. Говорив, що дивом є різдвяний настрій, адже мільйони людей можуть мріяти про одне і теж. Задумався й над тим, що дорослі створюють міф, у який змушують вірити дитину, а самі в дива перестають вірити. Це — тонкі речі. Дива ж існують. Диво можна створити позитивним мисленням, візуалізацією, сильною вірою, фокусом уваги на чомусь конкретному тоді зустрічаєш потрібних людей, стаються потрібні події. В решті решт зайвого я так і не сказав. Ми просто відверто поспілкувались про те які взагалі бувають справжні дива.
Неймовірна цікавість у спілкуванні з дітьми дала мені зрозуміти, що хочу досліджувати цей світ. Я не проваджу наукові дослідження, я не науковець, я веду живе спостереження, досліджую не про дитинство, а його зсередини.
Як саме? Розкажи детальніше.
Наприклад, я даю дітям змогу попрацювати тренерами, а сам стаю по-справжньому учнем.
Була одна учениця Віка, з якої це почалось. Спочатку вона скопіювала мій досвід викладання, але використала те, що я роблю рідко — оцінювання. Ще 2-3 рази вона мала змогу тренувати, а тоді я дав змогу спробувати себе в цій ролі іншим дітям. За якийсь час Віку запросив на воркшоп для дорослих. Вона хвилювалась, я попросив зал коректно сприйняти спікера дитину і вона справилась. Їй все легко пішло, виглядало як кураж, навіть втомила зал математичними вправами. Але минув тиждень, я її зустрічаю і питаю про її враження. І вона мене дивує, що їй не сподобалось. Каже що їй було складно, бо багато дорослих. Тут вона відчула складність роботи вчителя. Вона так глибоко це переживала у собі, що навіть відмовила в інтерв’ю дитячому журналу. Хоча згодом вона все ж таки погодилася.
За якийсь час вона почала коментувати як викладаю я. Могла повідомити, що якийсь процес нудний і потрібно його пришвидшити. У процесі занять я притримав таку її амбітність аби вона не загордилась.
Одного разу вона критично висловилась щодо роботи тренерами своїх однолітків. Тоді ми почали з нею рефлексувати. Кажу: «Тренери ж справились. Для мене показниками були не тренери, а ті хто були в залі. Ти ось маючи досвід тренерства, уяви що тоді 50 дорослих вели б себе так? Оце для тебе була перевірка аби ти зрозуміла як відчуває себе тренер коли йому заважають». І знову пішла обробка інформації. Її досвід показовий. Я побачив у неї певні етапи розвитку.
Навчання з позиції учня допомогло і їм зі мною по-іншому спілкуватися. Вони розповіли про свої лайфхаки у навчанні і я зрозумів як можна вдосконалювати цей процес. Якби я залишався лише вчителем для них — вони б не поділились.
Часом я прошу дітей 8-10 років поговорити про наші заняття. Діти такого віку в Україні не звиклі, що їм дають слово і вони не знають, що з цим робити. І лише Віка впевнено і аргументовано пояснює, що їй подобається, а що ні, бо має досвід різний.
Думаю дітям потрібно довіритись та інколи давати максимально можливу волю. Тоді вони самі зроблять правильний скачок у дорослість, зроблять свій вибір.
Наприклад — я. За великим рахунком батьки не тиснули на мене своїм вихованням. Згодом я сам відчув до чого мене тягне — я хотів пізнати світ. У певний момент наважився покинути рідне містечко і поїхати у невідомий Київ. Відтоді постійно цілеспрямовано працюю над собою. З дитинства я був філософом і мав свободу. Цікавився тим, що таке Всесвіт, для чого жити, хто такий БОГ. І зараз про це думаю. Я досліджую світ, себе, людей довкола. Але це те, що відрізняє дітей від дорослих. У мені, як і в дитині, живе жага до пізнання. Тому дослідником я був завжди.
Чим діти цікавіші дорослих?
Вони відкриті, вільні, не стримуються, як дорослі. З дорослими шукаєш, що б не сказати, бо у 20-30 років у кожного вже є свої болючі точки. З дітьми можна говорити про все, навіть про crazy ідеї. Це вони навіть респектують, бо це і є для них сенс життя, а не якась кількість грошей, як думають деякі дорослі.
Якщо кілька разів знехтувати дитиною — вона перестає відкриватись. Але якщо з ними говорити, бути щирим — вони неймовірні, відкривають інший світ. З дітьми я часто знаходжусь у медитативному стані — відключаюсь від зовнішніх проблем.
Інколи з дітьми ми граємо в імпровізовані вільні ігри. Це найприродніший спосіб навчання, так діти взаємодіють зі світом. Нещодавно, наприклад, раптом вирішили пограти у тварин. Гра така: дівчата — коти, хлопці — собаки, а я — вовк. От я мав м’ясо їсти, а собаки мені його не давали. Коли ж собаки почали на мене агресивно нападати, я ліг, і раптом кішки починають захищати мене — вовка. Перевертається уявлення про природу, натомість проявляються реальні речі. Такий ірраціональний світ багатьом дорослим не зрозумілий.
Був один досвід спілкування з семирічною дівчинкою. Говорили довго, філософствували. Вже на прощання вона зізнається мені у тому, що у неї є істота, що її захищає, і поки їй це буде потрібно — захищатиме. Коли дорослі це чують одразу ставлять штамп, що це уявний друг. Але ж все не так примітивно. І навіть якщо поглянути з наукової точки зору. Науково доведено, що те у що ти віриш, може матеріалізуватися. Якщо віриш на 99% — це сильна віра, якщо на 101% — це вже твоя реальність. Є ж фантомний біль, наприклад. Мегавпевненістю можна вести за собою людей. Часом так функціонують деякі релігії доведені до сліпого фанатизму.
Я люблю дітей за погляд, у якому є життя. Втім часом зустрічаю дітей у 5-6 років, в очах яких цього життя вже нема. Причиною є дорослі, які своїм «вихованням» висмоктали це життя і дитина просто перебуває у цьому світі, а не живе. Очі промовисті. Можу інколи навіть задивитись на якусь дитину. В цих живих поглядах бачу велику силу.
Кожне покоління різниться. Яким є сучасне? Кажуть з’явились нові гіперчутливі діти orchi child, цифрові діти, індіго, міленіуми.
Є процес розвитку світу за певним сценарієм. Людське ДНК накопичує досвід попередніх поколінь. Це ще один аргумент на користь того, що дітей важливо не навчити, а виховати, розкрити.
Потенціал кожного наступного покоління перевершує попереднє. Розвиток пришвидшується. Це природній процес. Діти уже наче народжуються з необхідними схильностями до певних навичок, адже природою закладається необхідне для виживання та просування суспільства далі.
І зараз суспільство на такому етапі, що не здатне професійно зрозуміти природу дитинства.
Я б ще виокремив українських дітей, адже вони відчувають війну, вони ростуть у період напруги у власному суспільстві. Це витає в повітрі. Батьки не мають інструменту виховання, бо раніше все вирішувалось за них — державними установами і т.д. Старі програми — знайти гідну роботу — уже не працюють. Діти уже змалечку можуть навчити і свою вчительку. Підлітки нині сильніші в IT, сайтобудуванні за дорослих. Діти змалечку вміють заробляти, вони мають сміливість ставити почуте під сумнів.
То як потрібно спілкуватись з сучасними дітьми? Яким має бути батьківство у 21 столітті?
Я не хочу виступати експертом, але приходжу до простої речі — будьте відкриті, щирі та відверті з дітьми. Будьте усвідомленими — слухайте і чуйте своїх дітей.
Часом батьки тонуть у дедлайнах, поточних проблемах і їм не вистачає почути свою дитину, побачити її досягнення. Або з висоти свого дорослого світу дитячі досягнення знецінюються. Часто батьки просто роблять щось по шаблону – наприклад, скажи «дякую». За цим наче криється бажання виховати ввічливість, але це всього автоматична відповідь, якщо просто повторювати це як наказ у армії без пояснень. Спитайте краще «Ти вдячний?» Або просто кажіть самі і дитина теж буде.
Але головне у вихованні дітей — самому стати гармонійною особистістю. Дитина відчує, що зможе на вас покладатись. Ти казатимеш щось своє щиро, а не те, що всі кажуть. Я стежу за тим, аби не говорити з дітьми штампами. З ними я відключаюсь, навіть не можу назвати це роботою. Їх часто автоматично називаю своїми дітьми, а вони інколи мене навіть кликали «тато» так само автоматично.
Я прагну побачити дитину і зрозуміти її, пірнути у її світ. Я намагаюся дякувати їм за кожен урок, але не по шаблону і говорю чесно про свої відчуття. Одного разу як завершувалось навчання мало не плакав, настільки це було зворушливо.
Ти розпочав досліджувати школи Києва. Як це відбувається, у чому твоє ноу-хау?
У Києві відвідав близько 250 з 450 традиційних, у сотні з них активно поспілкувався з вчителями та директорами, спілкуюсь з батьками та учнями, спостерігаю як учні спілкуються з вчителями, які у них погляди.
Потім зацікавився альтернативними та приватними. Почав їх досліджувати уже більш глибше. Мені важливо вільно походити, поспостерігати процес. Тепер ще й інтегруюсь, проводжу власні заняття, тоді краще відчуваю дітей.
Чого ж школам бракує?
Яскравих особистостей.
Бачу велику перспективу в сімейних школах, хоча в Україні вони ще в пелюшках. Саме в таких є місце особистостям, які їх створюють, транслюючи свій світогляд. Тут наразі достатньо свободи і мінімум бюрократії.
Бракує в Україні тьюторів. Це провал не на базовому рівні, а на філософсько-ціннісному — втрачається розуміння ролі дорослого, вчителя у цьому процесі, особистості засновника. Адже він задає тон, грамотно вибудовує процес, створює цінності. Навіть традиційна школа може бути крута, коли пощастило з директором.
Ми входимо в майбутнє з роботами, віртуальною реальністю, колонізацією Марсу — яким має бути нова освіта?
В молодшій я виокремлюю психоемоційний розвиток. Важливі базові речі.
Знання, інформація — це вже середня школа. Тут достатньо спрямувати у правильне русло, дати можливість учням пробувати себе у різних напрямах.
Впевнений, що з 6-7 класу хомскулінг — це вихід. В 10-12 років є базові інструменти, діти пробують, реальні проекти реалізовують. Тому їм варто дати свободу, познайомити з різними інструментами, скоординувати, а не навчати. Вже дати їм жити, а не готувати до життя.
Важливі навички — аналізу та фільтрації інформації, критичного мислення, навички спілкування та нетворкінгу. Адже учні середньої школи вже можуть самореалізовуватись, і навіть працювати на рівні з дорослими. Я сам у 14 років почав підпрацьовувати.
Ти спостерігаєш за конкуренцією систем освіт світу. Що зараз обговорюють найдужче?
Усім бракує вчителів-особистостей. Наприклад, шведська система освіти вже далеко попереду нашої. Але в них так само є виклики, які вони самі визнають. Наприклад відсутність реального статусу вчителів і їх підтримки. Вони створили вільну атмосферу в школах для підлітків, дали їм свободу, спробували вибудувати рівні відносини з дорослими і врешті решт занадто велика свобода схоже розбестила. У підлітків і так період непростий, і якщо їх не спрямувати правильно, то їх може «занести на поворотах». Я не кажу, що дослідив досконало цей досвід, але отримавши інформацію з різних джерел мав можливість порівняти наприклад слова самих представників влади Швеції, що завітали до нас в Україну, із враженнями звичайної мами підлітка, що там навчається. А трохи згодом провів паралель вже з українським досвідом.
А ще складність у тому, що тепер підлітки в деяких питаннях авторитетніші за дорослих. І коли дорослі пропонують спілкування на рівних, то підлітки починають їх перевіряти. Недостатня впевненість чи зрілість дорослого призводить до того, що підлітки не бачать у ньому авторитета.
Якщо говорити про особистості, то найбільше на виховання дітей впливають батьки, тому у прогресивних країнах тепер роблять акцент на соціальні програми з розвитку батьків. І часом я задаю собі питання — як мені краще впливати на розвиток освіти в Україні — впливати на батьків і через них на дітей, чи сконцентруватись лише на дітях, а через них впливати на батьків?
У мене є альтруїстичне бажання перехилити світ на сторону дітей і бачу в цьому звя’зок з розвитком суспільства. Наприклад, коли перестали бити дітей в школах — стався ривок у розвитку суспільства, коли перестали насаджувати релігію — новий виток. Через розвиток розуміння природи дитинства — бачу потенціал розвитку суспільства взагалі.
Ти мрієш створити мережу шкіл. Якими ти їх бачиш?
В мене є завжди рій ідей, думок, які з роками викристалізовуються. Вірус розуміння, що освіта потрібна зовсім інакша, шириться світом. Гадаю, скоро не буде 10 років традиційної школи, буде гнучка та багатоваріативна система освіти.
Тому маю ідею створити Центр дослідження дитинства, що включає в собі і реальні школи, у яких максимально реалізовують нові парадигми освітніх систем. Це різні школи — демократичні, як Dixi, закриті, як в Англії, окремо для хлопчиків та дівчаток, вальдорфські, музичні. Вони будуть існувати не як альтернативні і традиційні, а як багато альтернатив. Будуть і такі варіанти, коли приходять до майстра – геніального музиканта чи талановитого гончара — і вчаться у нього кілька років.
Інша роль Центру — підбирати дітям варіант школи в силу їх талантів, інтересів, темпераменту. Комусь потрбіна дисципліна, а комусь ні, хтось лідер, а хтось самітник. Навчання виходитиме з розуміння роботи мозку, дитячої психології, Центр зможе прогнозувати розвиток дитини. Наприклад, комусь достатньо займатись лише музикою і стати відомим музикантом. А для потенційного лідера держави мають бути прописані програми саморозвитку, дисципліна.
Одна яскрава особистість, як на мене, варта десятка підручників. Тому вже скоро батьки будуть готові скинутись грішми аби запросити наприклад Валерія Пекаря для кількох уроків дітям з інтегральної динаміки замість заучування підручника з історії.
Також думаю, що вже скоро діти середньої школи зможуть бути помічниками вчителям молодшої. Уявіть, які можуть бути педагоги з дітей, котрі вже з юного віку пробують свої сили у цьому напрямі.
Кажуть, в основі найпрогресивніших систем педагогіки світу покладені ідеї «педагогіки партнерства» українських педагогів — Макаренка, Сухомлинського, Ушинського, Виготського. Ти спілкуєшся з новаторами, відвідуєш конференції, дискусійні клуби, воркшопи. Наскільки прогресивними є педагоги українських альтернативних шкіл?
Був у мене момент – стан ейфорії, бо вважав себе винахідником певних педагогічних ідей, але побачив, що майже все вже десь робиться. В Україні є прогресивні педагоги і моє завдання – координуватись із такими людьми, знайти тих, хто вже готовий діяти і змінювати освіту не на рівні експерименту, а в масштабі.
Сімейним альтернативним школам варто координуватись, обмінюватись досвідом, співтворити.
Педагоги звичайної школи поставлені в рамки системи, що обмежує їх світосприйняття, йде професійна деформація. Я взагалі б так не зміг.
Багатьом педагогам просто дай умови і вони розкриються, знайдуть нові підходи.
Освіту майбутнього ми створюємо самі, як нову реальність.
Ти говорив про освіту очима дорослих і дітей. Як вони відрізняються?
Я якраз днями дітям давав неформальне завдання — описати свою школу майбутнього. Одна з учениць намалювала 15 поверхів, прописала меню, заняття для дівчат та для хлопців, час коли займаються, коли відпочивають. Інша учениця описала дизайн школи, підібрані кольори.
Можна оцінити модель мислення дітей. Згадав як підходив до своєї школи і не хотів заходити, бо бачив депресивні сірі стіни. Інтер’єр теж має значення.
Головне — дітям хочеться вибору, цікавих предметів, трошки більше свободи — вони не просять повної, не хочуть байдикувати.
Максе, дякую дуже за розмову! Бажаю всім нам побачити ту нову реальність на власні очі!
Розмовляла Наталія Кузьма