бета
Я хочу поговорити про те, що не так у більшості наших шкіл, і про те, як демократична освіта може допомогти в подоланні наслідків Четвертої промислової революції. Посилатися я буду на власний досвід вчителя та інспектора в Англії.
Що не так з тим, що ми маємо зараз? Я думаю, що англійський філософ Бертран Рассел та американський філософ Джон Дьюї мали рацію, коли говорили, що звичайні авторитарні школи пропонують лиш один вибір: стати або покірними, або непокірними. Але це не вчить життю в демократичному суспільстві або відповідальності за власне життя.
Ця ідея також висловлена в документі 2016 року Міністерства освіти України під назвою “Нова українська школа”. У ньому перелічені якості, необхідні молоді сьогодні та завтра: креативність, критичне мислення, постановка цілей, робота в команді, комунікабельність. Це дає чітке уявлення про невдачу існуючої української шкільної системи у формуванні цих навичок. На даний момент більшість шкіл просто наповнюють дитячі голови застарілою інформацією і перевіряють її запам’ятовування. Так з’являється тривожність, проблеми зі здоров’ям і погіршення самопочуття — це не сприяє глибокому та змістовному навчанню. Український документ вживає незабутню метафору, описуючи типового українського школяра як “фаршировану рибу”. Вона схожа на рибу, але не плаває.
Для підтвердження думки хочу згадати Гарріет Світман, яка звертається до мільйонів англійських і, можливо, українських підлітків, спійманих у пастку нашої тривожності, одержимості тестами і доправлених заради результатів PISA у денні в’язниці, які ми називаємо школами.
Гарріет пише: “Капіталізм говорить нам про нашу нікчемність у разі непристосованості до праці. В освіті більше немає місця для любові… Ми заздримо тим, хто вже пішов… Історик запам’ятовує структури есе до самісінької літери, лінгвіст знає, як писати есе, але не вести бесіду, письменник пробирається крізь Шекспіра, намагаючись написати есе за п’єсою, що була створена для втілення на сцені, але не вивчення… Що трапилося зі світоглядом? Зараз ми бачимо підтвердження вузкості нашого погляду на речі… Завдання, під час яких ви можете досліджувати те, що хочете, майже нічого не вартують… Я, мої турботи вважаються неважливими. Я була пригнічена розкладом, настільки структурованим і безжалісним, що я забула, як працювати без нього. Як ми впораємося без дзвоника і розкладу життя?… Кажуть, що старша школа — кращі роки життя, але не в цьому світі, де кваліфікація важливіша за особистісні якості. Я відчуваю, що нібито виросла у зворотному напрямку, нібито я зараз знаю менше про себе й про те, ким і чим я могла стати, ніж на початку життєвого шляху… Навчальна програма має припинити тиснути на дітей і дати їм можливість дихати… Але для нас це запізно. Нам треба тільки дочекатися останнього дзвоника, щоби назавжди вийти зі школи”.
Двадцять років тому на конференції Ради Європи про демократію та права людини я сказав, що “вивчати демократію та права людини у школі — це як читати в тюрмі святкові брошури” і що “не можна навчитися плавати, якщо тебе не пускають у воду”. Демократія та повага до прав людини вимагають навичок, а також розуміння, їх потрібно практикувати в повсякденному житті школи, а не просто говорити про них з вчителями. За словами Гарріет, нічого не змінилося.
Я вважаю, що молодим людям потрібен час та простір, щоб відкрити себе, знайти свої інтереси та пристрасті, навчитися один у одного, зрозуміти себе. У наших школах ми цього не допускаємо. І навіть переслідуємо учнів домашніми завданнями. Саме тому ми з Яковом Гехтом вимагаємо, щоб хоча б один день на тиждень у школах був приділений інтересам учнів.
Я завжди вірив у можливість “іншого способу” для вчителя — у демократичну освіту. Що я маю на увазі, використовуючи це поняття? Лише дві речі. Перше — участь студентів у прийнятті рішень — вибір того, чому і як вони навчатимуться. Друге — участь учнів у прийнятті демократичних рішень. Не обов’язково всі мають бути залучені до процесу прийняття рішень. Максимум 150-200 людей, які постійно відвідують шкільні зустрічі. З мого досвіду великим школам краще поділяти учнів на кілька невеликих груп. В ідеалі кожна підгрупа має складатися з 30 осіб — у такому колі зручно говорити всім.
Обидві складові демократичної освіти потрібні молодим людям, щоб виявити власні цілі та мати можливість усвідомити власну ідентичність. Це вже важливо і набуває більшої актуальності з розвитком Четвертої промислової революції. Штучний інтелект, робототехніка, машинне навчання загрожують працевлаштованості: значна частина оплачуваної роботи скоро припинить своє існування. Лише кілька відсотків людей знають, як створити та розвинути світ високих технологій, який насувається, як цунамі. Решта з нас, яка буде отримувати базову фінансову підтримку, мають усвідомити власну ідентичність. Як ми знаємо, школа не допомагає молоді в цьому. Нам потрібен інший вид школи, де молодь може відкрити та розвинути свої таланти, цілі та пристрасті та водночас навчитися взаємодії з демократичними суспільствами, які поважають права людини. Примусові авторитарні школи цього не роблять і не можуть. Тим, хто працює з молоддю в державних школах, треба бути опортуністами та “лисицями”.
Документ «НУШ» стосується шкіл, які мають стати оплотом соціальної справедливості, консолідації творчих і відповідальних громадян, активістів і підприємців. Це все чудово. Але! Чому не згадуються демократія та права людини? Мене бентежать такі упущення.
Створити необхідні зміни дуже складно, адже вони на першому етапі викличуть занепокоєння у вчителів та невпевненість у батьків та учнів. Результат залежить від того, як ми зможемо адаптувати принципи вибору навчальних програм і демократичних освітніх спільнот до існуючої реальності. Деякі учні вже вимагають змін до шкільної програми. Не всі молоді люди настільки пригнічені, як Гарріет Світман. OBESSU (організаційне бюро європейських шкільних спілок учнів) домагається змін протягом 40 років, проте з незначним ефектом. Вони чекали об’єднуючого питання, наприклад, зміни клімату.
Мене дуже хвилює “феномен Грети Тунберг”, адже попит на зміну школи справді обумовлений самими учнями під керівництвом мужньої шістнадцятирічної дівчини зі Швеції. Я впевнений, що ви всі чули про її рух за клімат. Я приєднався до 1500 молодих людей у своєму рідному місті Брайтоні кілька тижнів тому. Багато молодих страйкуючих, з якими я говорив, знали більше про зміни клімату, ніж їхні вчителі, батьки чи політичні лідери. У Великобританії 200 наукових експертів у цій галузі підтримали студентів у пресі. Таким шляхом йдуть і Ангела Меркель у Німеччині, і Лео Варадкар в Ірландії! У той же час у Великобританії уряд та викладачі погрожували студентам покаранням. Яка з цим ситуація в Україні?
Моя власна історія — це спілкування, навчання, пошук друзів, зміни на рівні класного керівника, старшого викладача, а згодом — заступника директора школи. Чому я намагався шукати інший шлях?
Мені важливо було вдосконалити навчання, відкрити розум, розвинути допитливість та співпрацю, поважати різноманітність, навчити уникати демагогів і популістів, що спонукають шукати цапів-відбувайл у разі соціальних та економічних проблем. Мої ідеї були засновані на багаторічній традиції прогресивного навчання, орієнтованого на дітей. У сучасній підготовці вчителів це ігнорується. Ідея прогресивного навчання полягає в тому, що програма і процес повинні бути партнерством між учнями, вчителями та батьками.
На своїй першій роботі в якості вчителя я зміг досягти змін на рівні класу, а потім і на рівні школи. Мої перші прагнення були пов’язані з початковою школою в Англії (5-11 років), тому що мені була до вподоби ідея створення інтегрованої освітньої програми, яка б враховувала інтереси дітей.
Мені пощастило знайти сучасну загальноосвітню школу з прогресивним директором. Подібні школи існують у тих регіонах Англії, де діти віком 11 років проходять тестування. Після цього визначається, які діти (15-20% від загальної кількості учнів) можуть пройти до гімназії — академічного конвеєру на шляху до університету, а які — ні. Для честолюбних батьків із середнього прошарку суспільства “невдача” прирівнюється до катастрофи, і, звичайно, аналогічно ситуацію сприймають їхні діти. Я мусив виправляти ситуацію: навчати гуманітарним дисциплінам клас із 35 дітей, які вже зазнали невдачу на тестуванні. Так я став відповідальним за 65% їхньої навчальної програми.
У мій перший день у ролі вчителя я поставив усі стільці колом. Незважаючи на те, що методисти надали мені навчальні програми, я вирішив ігнорувати їх за мовчазною згодою директора. Він хотів, щоб я експериментував зі створенням “інтегрованої” навчальної програми. Але він не очікував, що я створю її разом із дітьми.
Я сів у коло і розповів про себе. Я пояснив їм, що історія — наука про минуле, географія — про різні місця і людей, що там жили, релігія — про вірування людей, соціальні науки — про спільне життя людей у групах, а англійська мова — про комунікацію. Потім я сказав, що кожен може ставити запитання і обговорювати те, що я сказав, але, будь ласка, тільки тримаючи в руках мою “особливу книгу”. Один хлопчик одразу промовив: “Я думаю, що це охоплює все на світі. Чи означає це те, що ми можемо дізнатися про що завгодно?”
“Ну, я думаю, що так воно і є”, — відповів я, переконавшись, що тримаю книгу в руках.
Ми почали з індивідуальних і групових проектів на різні теми. “Спеціальна книга” була замінена шляхом голосування на голову класу. Ми мали п’ять уроків на день, а у п’ятницю займалися з ранку до вечора. Шляхом голосування ми також встановили щоденні короткі збори на початку кожного дня і довготривалі зустрічі по п’ятницях після обіду.
Так виникла потреба в секретарі класу для фіксації прийнятих рішень. Поступово було створено велику кількість посад, і за два роки нашої спільної праці кожен займав більш, ніж одну.
Тривалість проектів не була обмежена, але існувало правило: по завершенню дослідження необхідно було провести урок для всього класу і підготувати доповідь для “учнівської газети”.
Спочатку газета займала задню стіну нашого класу, але потім вкрила собою двері, шафи, вікна. Проекти зазвичай розміщувалися в розділах, які я редагував, але були й ті розділи, в яких функцію редактора виконував хтось із класу.
Я дав зрозуміти, що хочу бути класним керівником, допомагати всім із навчанням і навіть виступати в ролі поліцейського, але останнього хотілося б уникнути. Стало зрозуміло, що для управління цим вуликом необхідні правила. Це обговорювалося на п’ятничних зустрічах. У процесі цих обговорень я пояснив ідеї “верховенства закону”, демократії, “одна людина — один голос”, права меншин тощо. Було прийнято багато законів. Із деякими я погоджувався, деякі здавалися мені безглуздими — але я майже завжди підтримував рішення зборів, якщо воно не порушувало закони школи і Британії.
Звичайно, коли є закони, треба розуміти, що робити при їх порушенні. Це призвело до створення “класного суду” з виборними магістратами та присяжними. Деякі закони були за межами моєї уяви: наприклад, “п’ять рук догори і п’ять хвилин тиші”. Якщо п’ятьом дітям у класі занадто голосно, вони можуть підняти руки догори, і “тайм-кіпер” оголосить п’ять хвилин тиші. Ім’я порушника фіксується, і, якщо ситуація повторюється 5 і більше разів протягом тижня, його викликають до суду в найближчу п’ятницю. Багато законів було створено, і система працювала чудово.
Я боявся, що мене звільнять, коли директор школи дізнається про таку діяльність. Проте кілька батьків, побачивши динаміку рівня самооцінки дітей, доводили до його відома задоволення моїми методами. А директори люблять чути хороші новини від батьків!
Він був трохи занепокоєний тим, що я мало займаюся формальною освітою і, оскільки шість паралельних класів працювали більшою мірою за державною програмою, вирішив провести тест на виявлення навичок аргументації. Діти з мого класу отримали вищі оцінки в порівнянні з іншими, і директор із полегшенням дозволив мені йти своїм шляхом. Це, звісно, спровокувало деякі проблеми у відносинах із колегами, учні яких почали запитувати, чому вони не мають зборів і суду…
Я зрозумів, що настав час пояснити викладачам гуманітарних дисциплін свій підхід. Вони були молодими, але мали за плечима серйозний досвід і, що важливо, не ставилися до мене як до божевільного. Вони також почали вносити елементи демократії у класну роботу. Після першого року роботи я був призначений відповідальним за всі сім класів, які наближалися до 8-го року навчання.
Ми презентували демократичний підхід, орієнтований на учнів, для всієї паралелі. Була створена рада для організації спортивних змагань, вікторин, дискотек, вечірок, поїздок тощо, яка мала виконувати свої обов’язки протягом року. Вся команда викладачів складалася з добровольців, частина із яких щойно закінчила коледж, і це було чудово. Але стосунки з методистами, котрі відчули втрату контролю над своїми навчальними програмами, були напруженими, і так я засвоїв деякі уроки, що були корисними для мене на більш високих посадах.
Я і досі підтримую стосунки з 60-річними дітьми, котрі навчалися в моєму першому класі протягом тих двох років у 1969-1971, і вони допомогли мені написати книгу, в якій описаний цей досвід. Деякі з них все ж таки вступили до університету, незважаючи на невдачу під час складання тестів у 11 років. Всі з гордістю згадують нашу сумісно створену демократію і вільно створену навчальну програму. Всі говорять, що це змінило їхнє ставлення до невдач і допомогло знову повірити у свої сили, сформувати цілепокладання та ідентичність.
Один із них став учителем і вірить у “голос дитини”. Ми маємо яскраві спогади з цими дітьми. Одного разу, коли коли мене не було в класі, завуч привів відвідувачів до класу. Всі тихо працювали. Тоді учень Ендрю пояснив їм: “Наш учитель добрий, тому ми маємо уряд і закони, в іншому випадку тут був би повний хаос”. І ще якось до нас прийшли представники національної газети, а я забув заздалегідь попередити директора школи. А було й таке, що учні проводили заняття з демократії у місцевому педагогічному коледжі. Інший випадок — коли весь клас захищав дівчинку іншої національності, яку звинуватили в крадіжці. Через два роки моєї роботи шкільне самоврядування ефективно працювало.
Далі я трішки розповім про створення школи, в якій сталися зміни на рівні всієї спільноти: учні та жителі міста почали взаємодіяти завдяки демократичним процесам у школі. Навколо нас були лише каменоломні та вівчарські ферми. Дітям місто здавалося нудним, адже в ньому було лише близько двадцяти клубів і спільнот, відкритих для молоді. Тоді я посперечався, що їх насправді як мінімум удвічі більше. Діти провели опитування та знайшли більше 100 організацій, представники яких були запрошені на шкільну конференцію.
Мета заходу була така: зрозуміти, як клуби та спільноти можуть задіяти молодь, і які ресурси школи можуть бути надані натомість. У результаті з’явилася велика кількість нових проектів: місцева газета, якою керували діти і дорослі, оркестр, у якому люди різного віку грали разом. Обидва ці проекти існують і сорок років потому. Вся діяльність і до цього часу координується Громадською освітньою радою на чолі зі школярем. Пізніше ми працювали над створенням Англійської громадської освітньої асоціації для досягнення змін на національному рівні.
Після цього я працював шкільним інспектором. Це не найкращий епізод у моїй кар’єрі, адже мені не сподобалася багато з того, що я бачив. Я міг заохочувати творчі підходи вчителів, де б я не знаходив їх, але національна політика в цей час рухалася у зворотному напрямку: все більше і більше тестів і тривожності, які породжують нісенітницю, а з нею ми вже добре знайомі. Проте ця посада дала мені можливість допомогти у захисті найвідомішого “піонеру можливостей” — школи Саммерхілл, якій у 1999 році погрожував закриттям тодішній головний інспектор. Це був єдиний випадок, коли школа відстоювала свої права в суді. І ми виграли! Так я досяг максимальних висот на цій посаді, хоча і не став улюбленцем головного інспектора, який, до речі, незабаром пішов у відставку.
На завершення я наведу приклади того, як опортунізм дозволив змінити шкільну систему.
15 років тому я з командою Університету Сассекса створив учнівські ради в усіх загальноосвітніх школах Портсмута — соціально та економічно складного міста з низькими академічними показниками на заможному Півдні. Так був створений COPS (the City of Portsmouth Students) — місто студентів Портсмуту. Ця організація переросла в некомерційний проект під назвою UNLOC, десять молодих співробітників якої проводять навчання з питань залученості студентів на півдні Англії. Людина, яка була на першому засіданні COPS 16 років тому, сьогодні в Руанді поширює роботу UNLOC в Африці.
Ще один приклад, на цей раз на національному рівні. В результаті моєї роботи в Раді Європи в 2001 році мене запросили консультантом радника Міністра щодо розробки навчальної програми з виховання демократичного громадянства для англійських шкіл. Простіше кажучи, я доводив, що для розуміння студентами демократії та прав людини необхідно практикувати це у школі, а не просто обговорювати на екзаменах. Міністр погодився, але став жертвою для головного інспектора та правої преси: мова йшла про загрозу слабкої відповідності стандартам, адже діти гаяли час на демократичні зустрічі та прийняття рішень.
Мене попросили провести якісь дослідження, щоб дізнатися, чи мають школи з демократичним підходом погіршення академічних досягнень. Я дійшов протилежних висновків. Учні демократичних шкіл продемонстрували високі результати екзаменів, кращий рівень відвідуваності і меншу кількість відрахувань у зв’язку з асоціальною поведінкою в порівнянні з середнім показником шкіл у аналогічних соціально-економічних умовах. Дослідження стало відомим як “Звіт Хеннема” і його все ще можна знайти в мережі. Зміни в навчальній програмі сталися, але пізніше були відмінені міністрами-консерваторами.
Наразі ми потребуємо набагато більше таких досліджень. Великий огляд зробили Магер та Новак з Інсбруцького університету. Також над цим працюють в університеті Орхуса (Данія).
Згодом у мене була можливість переконати одного з міністрів у необхідності змінити закон, щоб дати можливість студентам ставати членами шкільних рад. Дослідження показали, що у школах, які реалізували таку можливість і дослухалися до учнів, покращилося управління.
Також варто зазначити, що в деяких країнах (Україна серед них) з’являються захоплюючі проекти. Sympraxis у Греції — чудовий приклад. Аналогічним шляхом йдуть Фінляндія, Нова Зеландія та Сінгапур. Рада Європи через норвезький центр Вергеланд працює зі школами саме в Україні. Я хотів би почути їхнє бачення згодом. Також Яков Гехт розповість вам про великі зміни, які відбуваються в Ізраїлі.
Мабуть, найважливіше з того, що я зрозумів, — важливо не бути самотнім. Я думаю, що наша потенційна сила тотожна розміру нашої групи однодумців у квадраті. Як-то співають “один завжди один, і так буде завжди” (“one is one and all alone and ever more shall be so”), але двоє мають силу чотирьох, троє — дев’ятьох тощо. Ретельно обирайте собі друзів, а потім вивчайте поведінку лисиці! Завжди можна щось зробити. На відміну від моєї країни, ваша урядова політика наразі стимулює вчителів до новацій.
Ми повинні протистояти оруельському майбутньому, яке білоруський письменник Євген Морозов характеризує як “цифровий феодалізм”. У союзі з авторитарними державами та правильними алгоритмами вони триматимуть жорсткий контроль над найпотаємнішими думками та поведінкою. Страх перед ідеями Сі Цзіньпіна (голови Китайської Народної Республіки) просто зараз виводить молодих людей на вулиці Гонконгу. Адже наші сучасні авторитарні шкільні системи є ідеальної підготовкою до такого майбутнього.
Я вірю, що інший шлях можливий. Ми можемо творчо використати збільшення продуктивності та вільного часу, запропоновані четвертою промисловою революцією. Ми можемо прийняти ідеї економіки замкнутого циклу та економіки спільної участі для створення більш справедливих, життєздатних та екологічно стійких суспільств, заснованих на демократії та правах людини. Ми можемо використовувати продуктивність штучного інтелекту, а не бути використаними ним. Ми можемо відмовитися від сингулярності. Ми можемо зосередитись на емпатії. Демократична освіта може і допоможе нам досягти цього — я думаю, що у нас справді немає вибору. Мені доводиться бути оптимістом не зважаючи на мій вік, адже у мене семеро онуків! Тому, гадаю, нам потрібна не просто нова українська школа, а нова європейська школа та нова міжнародна школа. Новий вид школи для планети Земля. І немає нічого важливішого.
Дякую за увагу!
Виступ Деррі Хеннема на конференції IDEC, 3 серпня 2019
Переклала Ярослава Мозгова
Фото: Деррі в школі Андоліна, Іспанія