бета
Колеги з проекту Prosteer, що багато уваги приділяють вивченню мотивації у навчанні, відкривали нові горизонти у розмові з відомою освітньою мандрівницею та засновницею школи “Папайя” Ірою Браницькою.
Наразі постає питання низької мотивації учнів до навчання. Школа бореться за увагу дітей із сучасною індустрією ігор, соціальними мережами, друзями, хобі, і часто програє. Як привернути увагу дітей? Як вмотивувати їх вчитися?
Говоримо про демократичну освіту і школи Ізраїлю з Іриною Браницькою, засновницею однієї з таких шкіл під Києвом.
— Ірино, ви нещодавно відвідували демократичну школу в Ізраїлі. Що являє собою демократична школа і демократична освіта?
— Демократична освіта з’явилася 100 років тому і почалася вона зі школи Самерхіл, заснованої Александром Нілом (насправді ще раніше, див. в нашій статті — прим. ред.). Він зрозумів, що дітям можна дозволити вчити те, що вони хочуть. Те, що ми хочемо вкласти дітям в голову не обов’язково їм колись знадобиться. Якщо довірити дитині вибір, вона обиратиме те, що їй цікаво, те що добре виходить, до чого є талант чи певні здібності. Скоріше за все, вона використовуватиме ці речі, щоб заробляти. Дозволивши дитині обирати, ми розвиватимемо її сильні сторони, на які в майбутньому вона зробить акцент.
Система демократичних шкіл відрізняється тим, що дає можливості. Є всі предмети. Але дитина самостійно обирає, що вона хоче вивчати в даний час.
Дитина приходить в перший клас в 6-7 років і спочатку ходить на всі предмети, наприклад в Ізраїлі — 2-3 тижні. Там величезна кількість предметів, не лише тих, які передбачає Міністерство освіти. Вона скрізь походила, зрозуміла цікаво їй це, чи ні, і самостійно склала свій особистий розклад на півроку, або рік. Наприклад: математика, англійська і мистецтво. Три предмети. Це і є її розклад на майбутнє та її відповідальність.
Але в дитини є друзі, які ходять хто на біологію, хто ще кудись. Вона може відвідувати різні курси, щоб зрозуміти наскільки вони їй цікаві. І в майбутньому обере ще якийсь курс.
В демократичних школах немає базових та обов’язкових предметів. Безумовно є різні школи, різні країни, різні підходи. Якщо говорити про Ізраїль, то в демократичних школах дітей ніколи не змушують вчити те, що держава чи батьки вважають за потрібне.
Справа в тому, що якщо ми вирішуємо з дитячого садочка, що саме дитина має вчити і скільки і ми дитину не спитали, то приблизно до 3-4 класу, від дуже великого пресу, частіше за все, втрачається мотивація.
Найбільший страх батьків, з якими я частіше за все стикаюся — “якщо дитині дати свободу, вона нічого не вчитиме”. І десь вони мають рацію. Але коли Олександр Ніл почав експериментувати, започаткував свою систему, він побачив, що інтерес до навчання у нас вроджений. І він нікуди не дівається і нікуди не щезає.
Діти правда дуже багато пробують, багато потім намагаються вивчити, навчитись. Ми помиляємось, якщо думаємо, що дитина обере тільки малювання і фізкультуру. Якщо дати дитині можливість грати в футбол, вона не буде грати в футбол цілодобово, і малювати цілодобово не буде. У неї є друзі, вона побачить що там цікаво, там цікаво… і обов’язково чимось зацікавиться. Ніл побачив, що діти з набагато більшим бажанням йдуть на предмети, якщо їх не змушувати на них іти. І вони вивчають всю програму.
— Як демократичні школи інтегруються в систему державної освіти?
— В різних країнах існує різна схема закінчення школи. В Ізраїлі це екзамен багрут, який мають здавати всі, хто хоче потім кудись вступати. Цей екзамен більший за наш ЗНО, містить приблизно 10 предметів. Багрут можна не скласти і потім його треба перескладати. Результати багруту впливають на вступ до ВНЗ і на рівень військ, де служитиме людина, адже вони всі військовозобов’язані.
Звичайні державні школи в Ізраїлі дуже сильно відрізняються від наших. Яков Хект, який розпочав демократичну освіту в Ізраїлі, поставив перед собою завдання зробити демократичними всі школи. По-перше, він відкрив демократичну школу. Вона пропрацювала 10 років, були прекрасні результати, багато людей хотіли туди потрапити. Він пішов зі школи і почав працювати на державному рівні.
Тепер в ізраїльських школах директор має багато свободи давати матеріал так, як він вважає за потрібне, обирати систему освіти, яка в цьому районі, для цих дітей з цими вчителями, для досягнення певних цілей буде найбільш ефективною.
Сама модель державних шкіл тепер дуже рідко передбачає вчителя перед дошкою, який читає матеріал на 30 дітей. Там в класах по 30 дітей, може бути навіть більше. Але завдання діти отримують різні, в залежності від рівня знань учня. По більшості предметів є декілька варіантів складності завдань. Ці завдання можуть роздаватися на одному предметі різним дітям і в різних дітей протягом одного й того самого уроку будуть різні завдання. Це не означає, що хтось з них гірше, хтось краще. На іншому предметі вони поділяться зовсім інакше. Але при цьому враховується рівень залучення дитини і рівень його захопленості цим предметом. Ізраїльські школи не примушують дітей вчитися через покарання та оцінки, а намагаються всіляко підтримати в них цікавість до навчання.
— Ірино, в цьому ключі, роль учителя дещо відрізняється від того, що роблять українські колеги?
— Дуже сильно. Українські вчителі, з того, що бачу я, частіше за все працюють на школу, на Міністерство освіти. Є вимоги, є чітке розуміння того, що треба вкласти в голову дитини, як вкласти, що вона має знати, який рівень знань вона повинна мати.
На мою думку (я саме тому відкрила школу) ми не можемо ставити цілі понад дитиною. Мені, і всім хто бере участь в цьому русі, здається неправильним не враховувати дитину в цьому процесі. Ми дитину не спитали, що вона хоче вчити, ми дитині не показали, що є варіативність моделей, методів, способів вивчення одного й того самого предмету. Ми вирішили, що по математиці вона має зробити такий ось обсяг, і це в житті обов’язково знадобиться. Набагато важливіше навчити дитину відчувати, що у неї всередині, до чого є потенціал і навчити вчитись. Дати їй інструменти навчання, а не калькуляції.
Задача вчителя — не навчити, не зробити дитину якоюсь такою, як вирішила держава, а побачити її потенціал, побачити дитину, почути її, зрозуміти як їй краще з матеріалом впоратися. Дуже-дуже важливо, щоб вчитель бачив кожну дитину, відчував кожну дитину. І завдання треба готувати для кожної дитини, а як мінімум — для декількох груп.
В моїй школі, коли я говорю про це з вчителями, вони говорять, що їм повністю треба міняти підхід до навчання. Раніше у них було завдання чомусь навчити дітей, зараз же задача інша. Вчитель — це той, поруч з ким діти вчаться. Це дуже важливо: дитина має хотіти навчитись тому, що може дати вчитель. Тобто в першу чергу вчитель — не та людина, яка несе знання, адже знання можна знайти. Вчитель — та людина, яка чимось горить, і поруч з ним дитина захоплюється цим горінням. Дуже важливо, щоб вчитель міг передати, пояснити матеріал. Міг, добре розуміючи дитину, створити умови в яких вона би добре навчилася. Ось задача вчителя тепер. Нема задачі привести весь клас до якогось середньостатистичного рівня знань предмету.
— В той же час, вчитель має повну свободу у виборі методів?
— Дуже залежить від школи. Достеменно “так” можна сказати про демократичні школи, а у державних по-різному: різні можливості, різні директори. Більшість шкіл йдуть до того, щоб давати вчителю більше свободи у виборі методик і способів навчання.
— В демократичних школах є дуже важлива роль — тьютор. Хто це?
— В демшколах Ізраїля так. Зазвичай це людина, яка супроводжує дитину в навчанні, в розвитку. Він може бути один на 2-3-30 людей — скільки зможе потягти. Задача тьютора — розкрити дитину, допомогти їй розвиватися. В жодному разі нема в нього задачі витягти дитину по фізиці на якийсь бал. Він може допомогти розібратися з методами та інструментами навчання, якщо дитина вирішує, що їй треба якийсь бал з фізики. Але в ізраїльській системі тьютор — це людина не про освіту. Він вожатий, друг. І в ту годину, яку тьютор має провести зі своїм учнем не завжди і досить рідко йде мова про навчання. Це особисте життя, те, що дитина відчуває, на якому етапі розвитку вона знаходиться, його стосунки з друзями, батьками. Є величезний спектр питань. І найважливіше — довірливі стосунки, важливо, що дитина обирає тьютора.
Дитина обирає чотирьох претендентів і потім педагогічна рада вирішує хто з ким працюватиме, оскільки це залежить від великої кількості аспектів. У тьютора є обов’язок — мінімум 1 годину на тиждень провести зі своєю дитиною: поговорити, налагодити контакт. Все. Нема інших завдань.
Тьютори, частіше за все, міняються раз на рік. Наступного року дитина може обрати іншого, і обирати можна кого завгодно. Для цього їм дають приблизно місяць на знайомство.
У дітей в демшколах лише два обов’язки: ходити в школу — тобто знаходитись там з 8:30 до 14:00, і зустрічі з тьютором. Інших немає.
— А яку освіту повинен мати тьютор? Які вимоги ставить перед ним школа?
— Зараз в демократичних школах вимагають певну педагогічну освіту, спектр якої може бути величезним. Раніше такого не було і, насправді, це йде в розріз з підвалинами демократичної освіти, відповідно до яких тьютором і вчителем може бути будь-хто. Освіта для цього не є обов’язковою. Вчити може будь-хто, навіть дитина. І налагоджувати контакти також може будь-яка людина.
В Ізраїлі за вибором викладачів стоїть питання фінансування — уряд краще фінансує школи, де викладачі мають вищий рівень кваліфікації. А оскільки демшколи дуже популярні не тільки серед учнів, а й серед вчителів, школа може обирати кращих кандидатів з освітою. А фінансування означає можливості — кращі парти, лабораторії, тощо.
— Питання стосовно дітей. Чи всім дітям підходить така модель освіти? Як зрозуміти, чи впорається дитина? Як зрозуміти, що в неї є необхідний рівень усвідомленості? Чи потрібна певна підготовка?
— Модель демократичної освіти підходить всім дітям. Діти вивчають те, що їм треба, і потім стають тим, ким хочуть — всі діти такі. Не буває інакше.
В класичній моделі освіти ми встановлюємо певні норми, однакові для всіх. Не зважаємо, що в дітей це викликає стрес, середньостатистичний рівень навантажень частині дітей понад сил. Ми не дивимось, що у них там в голові і де в них насправді є потенціал. А коли дитина змушує себе, вона знаходиться в ситуації постійного стресу, прекрасно все знає, але боїться вийти до дошки тому, що боїться помилитися. І це губить будь-яке бажання вчитися в принципі.
Скажімо, віддавати дітей з патологіями чи відхиленнями в звичайну школу нам здається неправильним, тому що там шалене навантаження, стреси. Дітям з особливостями можна дозволити робити те, на що вони здатні. Вони можуть в певному віці не читати, не вчити англійську, не вчити математику взагалі, тому що не дається, бо їй складно. А про всіх інших ми забули, всі інші повинні стільки чи стільки.
Нам здається, що ми закінчимо університет і на цьому навчання завершилось, а це неправильно, особливо зараз. Ми розуміємо, що вчитися треба все життя, так влаштований світ. Неможливо не вчитися! Але в дітей формується жорсткий рівень страху. Діти про школу хочуть якомога скоріше забути. Не повинно так бути — це 11 років життя!
Врешті-решт скільки знань у нас лишається наприкінці школи? Багато дітей, які готуються до ЗНО беруть собі репетиторів. Але якщо можна взяти репетитора, навіщо було мучитись 11 років? Або ми думаємо, що вони не навчаться читати до 11 класу?
Вчитися в демократичних школах можуть всі діти. Зниження навантаження забезпечує підвищення мотивації, тим самим полегшуючи роботу вчителів. Це те, про що говорить Яков Хект. У нього є промова Education 2.0, де він говорить, що роль вчителя, як того, хто дає знання, знімається. Вчитель стає модератором. Він дає завдання групам дітей. В такій моделі може бути величезна кількість інструментів. Але суть в тому, що діти вчать дітей. Якусь частину може організувати вчитель, якусь частину одна дитина передає іншій, щось інакше. Процес навчання перестає бути процесом передачі знань, уроками і потім контролю знань.
— Що основне можна взяти в свою практику з ідей демократичного навчання?
— Довіряйте дітям — у кожної дитини є потенціал, і якщо вона чогось не хоче вчити, то на те існує причина і важливо з нею розібратися.
Побачити кожну дитину — побачити як вона краще вчиться, що їй цікаво, побачити її особистість.
Варіативність підходів — не буває середньостатистичних дітей, є такі що вчаться повільніше, є такі що швидше. Ті, що швидше вічно сидять і їм нудно, бо вони чекають інших. Тому дуже важливо навчитись відповідати запитам всіх дітей в класі.
Вчитися. Є величезна кількість тренінгів в Києві, в інтернеті. Ідеальна модель класу — діти зайняті різними речами, а вчитель просто допомагає тим, кому це потрібно. Тиша, всі зайняті своїм ділом і це правда може організувати кожен вчитель.
Розмовляв Prosteer, літредакція Євгена Матвєєва