бета
*Авторка — відомий російський психолог
Гарна молода жінка з яскравими темними очима і копицею курчавого каштанового волосся. Швидше за все кавказька кров.
— Дитину ви вирішили з собою не брати?
— У мене немає дитини. Вибачте, будь ласка, я обдурила вашу реєстратуру — записала племінника, синочка моєї старшої сестри. Але мені дуже потрібно, та й проблема у мене якась дитяча… — дивиться прямо, посміхається відкрито.
— Ну гаразд, якщо вже прийшли, не проганяти ж вас, — я спочатку стуляю брови здивовано-засуджуючи, а потім таки посміхаюся у відповідь. — Розповідайте, в чому справа.
— Мене звуть Регіна. У мене ніби все гаразд. Але розумієте, мені 24 роки, а я начебто загубилася. Ну як діти, буває, губляться у магазині чи на вокзалі. Цілком не розумію, де я, як тут виявилася і що мені далі робити.
— Сподіваюся, це метафора? — З певною тривогою запитала я. Якщо аналогія пряма і вона часом дійсно втрачає орієнтацію в просторі і не розуміє де знаходиться, тоді справа серйозна, але це явно не до мене, а до невролога або психіатра, шукати причину і лікувати фармакологічно.
— Метафора, так, — Регіна мило всміхнулася. — Але мені справді незрозуміло, що далі робити. Потрібна порада, думка збоку. Тому що все моє оточення вважає, що я собі проблеми просто вигадую.
Далі ми з’ясували, що колись Регіна за своїм гарячим бажанням вступила на геофак Петербурзького університету, але вже біля другого року навчання почала сумніватися в тому, що професію обрала правильно. Проте в універі на цей час вона вже мала чудову цікаву компанію, налагоджений навчальний побут, їй дуже подобалися експедиції-практики… І, якщо йти, то, власне, куди? Жодних чітких альтернатив на горизонті не було. Всі, з ким вона тоді радилася, говорили в один голос: «Ти що, збожеволіла?! Закінчи університет, отримай диплом, а потім вирішуй і роби, що хочеш». Регіна подумала, що не можуть бути всі навколо неправі, і отримала диплом і спеціальність.
Але працювати за нею їй зовсім не хотілося. Спочатку працювала в логістичній фірмі, куди її влаштувала мати, але там якось зовсім не пішло. Зараз працює адміністратором у великому косметичному салоні: влаштувалася сама, взяли, радше за все, за хорошу мову і яскраву зовнішність, все ніби нічого — і робота виходить, і колектив хороший, але це все не її. Куди йти? Незабаром 25 років, диплом у кишені та — жодних уявлень.
— Іноді я сама собі перед дзеркалом роблю гримасу і питаю: «Дівчинко, а ким же ти станеш, коли виростеш?»
Що ж, профорієнтація річ бажана і можлива у будь-якому віці. Ми поговорили з Регіною про її характер, захоплення, ресурси. Прийшли до твердого висновку, що її майбутня робота — це робота безпосередньо з людьми. Регіні подобалася психологія, причому в її не теоретичному, а прикладному аспекті — наприклад, робота менеджера з персоналу. Я щиро вважаю, що психологічна освіта ідеальна саме як друга вища, про що, зрозуміло, і повідомила пані. Ми розійшлися задоволені одна одною і нашою зустріччю.
А через деякий час переді мною в кріслі сиділа невисока пухка блондинка Маша.
— Розумієте, я майже одразу зрозуміла, що геофак це не моє. Але я й у школі була такою відмінницею-заучкою — знаєте, які ведуть такі зошити з підкресленими заголовками. І в університеті також. І профспілковим активістом була. Я все завжди робила до кінця і як слід, мене так дідусь з бабусею вчили, а я їх слухалася. Ну і ось… А тепер я щодня йду на роботу як на каторгу, і як відкрию комп’ютер із цими профілями, то ніби вже вагітна…
На щастя, Маша мала нареченого. Вони обоє відразу після весілля хотіли дитину.
— А це не буде зрадою? — дивно спитала дівчина. — Якщо я сяду вдома з дитиною і таке інше…
Я обережно, але сильно наїхала на неї: веліла не дуріти і пояснила колишній відмінниці, що поки вона вирощує одного-двох немовлят, у неї знайдеться час зорієнтуватися, чого вона насправді хоче у професійному та робочому плані.
Пішла.
Третя випускниця геофаку з’явилася буквально за тиждень. Я запитала:
— Ви всі разом навчалися, чи що?
— Ні, ми на різних кафедрах, але так, мені Маша порадила.
Я вже звично вислухала про «розчарувалася-загубилася», побудувала, як змогла, профорієнтаційний вектор. Дівчина на ім’я Світлана з дитинства тяжіла до мистецтва-творчості, співала-танцювала-розписувала горщики, але в сім’ї була думка, що все це не професії, а так — розвага у вільний від «нормальної» роботи час. Втім на геофак Світлана теж йшла доброю волею, але тепер, мабуть, настав час прийняти свої власні бажання і рушити у відповідному напрямку.
Коли Світлана пішла, у мене виникло виразне відчуття, що чогось я у всій цій історії не розумію. Покрутила в голові три випадки й упіймала: як три дівчини опинилися в мене — зрозуміло, а ось як вони (всі три — на власний вибір!) опинилися на геофаку?
Спустилася в реєстратуру і попросила: якщо ще хтось прийде з геофаку, молодий і без дітей — записуйте.
Четверта дівчина на ім’я Ірина з’явилася майже за місяць.
Зрадівши, я одразу приступила до розпитувань:
— Ви разом дружите? На практиці познайомилися?
— Ні. Тобто, можна сказати, приятельки. Маша зі Світланою дружать. А взагалі ми однокласниці.
— Усі чотири?
— Загалом нас шість. Але ще двоє до вас не прийдуть.
Боже, як цікаво! Я хіба лише руки не терла.
— Розповідайте швидше, як шість дівчат з одного класу опинилися на геофаку? У вас був профільний клас?
— Ні, ми мали звичайну, дуже нудну школу. Без жодної спеціалізації. І ось у восьмому класі…
Коли вони навчалися у восьмому класі, до їхньої звичайної школи якимсь вітром занесло молодого вчителя географії. Він щиро любив свій предмет, любив дітей та підлітків та буквально фонтанував молодою педагогічною енергією. Його уроки були ковтком свіжого повітря. Навіть двієчники вели конспекти. Він возив охочих у печери та на береги річки Саблінки, де школярі збирали трилобітів. Він організував у школі музей та геологічну студію. Він сам робив прикраси з напівдорогоцінного каміння. Він сидів у школі до дев’ятої вечора і серйозно розмовляв з кожним, хто до нього звернувся. Він давав індивідуальні завдання на літо, і вся середня та старша школа приходила 2 вересня з рюкзаками, набитими камінням.
Чи здивує вас, що половина дівчаток-старшокласниць була закохана у географа? Мене це анітрохи не вразило.
Предмет, який вів блискучий викладач, теж здавався надзвичайно цікавим. Єдино цікавим з усього нудного шкільного набору.
Шестеро дівчаток із одного класу вступали на геофак. Він особисто готував їх до іспиту, вони збиралися вечорами в його кабінеті, а потім ще довго йшли додому і говорили — зрозуміло, про нього. Вони були майже сектою.
Коли дія «поля географа» закономірно закінчилася, дівчата виявили себе студентками геофаку. І одна за одною з подивом зрозуміли, що все це має до них особисто дуже мало відношення. Але всі шестеро були пристойними і старанними ученицями і тому продовжували вчитися «накатаним шляхом». Дві зрештою «вписалися», навчилися отримувати задоволення і зараз працюють за фахом. Чотири опинилися у мене в кабінеті.
Для мене ця історія виявилася повчальною. До знайомства з чотирма дівчатами я була твердо переконана в тому, що підліткова зустріч з блискучим учителем, який любить свій предмет — це однозначно величезне щастя і щасливий той, кому довелося. Тепер я вже не так у цьому впевнена.
А що ви думаєте з цього приводу, шановні читачі?
Джерело: Сноб, 14.11.2016
Малюнок: фрагмент твору Альфреда Стевенса, 1865