бета
Рух, що може допомогти нам вирішити проблеми, пов’язані з дистанційним навчанням.
Тірша Макквін яскраво пам’ятає ранок, коли вона прокинулася і знайшла чотирьох своїх дітей за вивченням геометрії. Вона побачила їх біля дошки, вони вимірювали кути і розглядали накреслені ними форми.
“Вони хотіли дізнатись, що то були за форми, тому прогуглили їх, записали назви, а потім відправились униз по кролячій норі збору інформації в Інтернеті”, — розказала вона мені.
Макквіни — анскулери. Діти — а їм 14, 13 та близнюкам по 9 — вчаться вдома, але з набагато більшою гнучкістю, ніж традиційні хоумскулерські родини. Їхні батьки відмовились орієнтуватись на навчальні програми, підручники, тести та оцінки. Натомість вони роблять все можливе, щоби йти за природною допитливістю дітей, їхнім імпульсом відкинути усе нудне, і дослідити все, що захоплює, занурюючись у «самоспрямовану освіту» у своєму власному темпі.
Протягом довгого сезону мимовільного навчання вдома цього року, хто з батьків не мріяв про такі моменти, як ранок пані Макквін? Поки батьки намагаються впоратися із власними робочими викликами, а діти паралельно працюють з пакетами роздрукованих шкільних завдань та застосунків для iPad у сусідній кімнаті, як спокусливо було б сподіватися, що лихо буде не без добра: діти відчують смак свободи до самостійного дослідження світу, до пошуку шляхів до знаходження відповідей на власні запитання.
Анскулери, які тривалий час займали неосвітлений куточок у спільноті хоумскулерів, раптом стали інтригуючими, менш схожими на інопланетні форми життя, а більше — на вашого крутого сусіда, який зумів зберегти розслаблений настрій в період багатомісячного дефіциту туалетного паперу та закриття дитячих освітніх закладів. Анскулінг — це педагогіка, яка полягає у тому, щоб дозволити своїй дитині висипатися, читати все, що їй подобається (чи не читати), і вивчати математику (чи не вивчати) за допомогою випічки, розробки складних конструкцій з Лего або блукань Інтернетом замість сидіння над підручниками.
Такий підхід навряд чи підійде більшості сімей. Навіть тим, хто щиро вірить в ідеї анскулерства, на практиці часто бракує рішучості. Але вибір анскулерів все ж таки стати на цей шлях має спонукати всіх нас серйозно розглянути непрості питання щодо мотивації, примусу та цілей освіти як протягом цього незвичайного навчального року, так і надалі.
Часто вважається, що навчання дітей поза школою потребує значних фінансових витрат та непрацюючого батька або матір, які можуть дозволити собі повністю зосередитись на освіті власних дітей. У наш новий позолочений вік, зачинений на карантин, заможні сім’ї винаймають приватних вчителів так само, як і їхні вікторіанські предки. Проте анскулерські сім’ї економічно різноманітні. Коли психологи Пітер Грей та Джина Райлі провели в 2013 році опитування близько 230 родин анскулерів, то виявили “широкий діапазон з точки зору соціально-економічних прошарків”.
“Існує певний стереотип, який змушує людей вважати, що якщо у них немає ресурсів — анскулінг не для них, та це не так”, — каже Макквін. “Я практикую анскулінг, і я не із заможних”. Вона працює з 8 по 5 в центральному офісі однієї з роздрібних мереж у місті Брадентон, штат Флорида. Її чоловік працює на двох роботах, вночі та по вихідних, у мінімаркеті біля будинку та в продуктовому магазині.
Через страх перед перестрілками у школах та занепокоєння з приводу “расових упереджень і прямого шляху від школи до в’язниці”, а також відставання навчальних програм з історії чорних у багатьох школах, у 2015 році Макквін розпочала власний експеримент з навчанням удома. Вона каже: “Ми хочемо виховувати своїх дітей на основі того, що є цінністю для нас, а не на тому, чому їх навчає школа”.
Макквін також хотіла вберегти своїх дітей від тієї традиційної освіти, яка, за її словами, знищила її впевненість у собі. “Якщо ви постійно виконуєте вказівки, ваша самооцінка базується на тому, що говорить хтось, а не на тому, що кажете ви самі. Це одна з головних причин, чому я вирішила, що можу зайнятись цим сама. Я не хотіла, щоб вони стали такими ж як я», — каже вона. “Мені довелося багато чому розучитися заради набуття довіри до себе”.
Covid-19 змусив сім’ї перейти на власні ресурси, і багатьом батькам та дітям довелося вчитися довіряти собі.
“Пандемія надзвичайно збільшила мій авторитет і зацікавленість людей у самоспрямованій освіті”, — каже Акіла Річардс, подкастерка, авторка і мати двох дітей з Атланти. «Зараз, сидячи вдома, ви хочете, щоб ваша дитина робила те саме, що, як вам хотілося вірити, вона робила у школі: уважно ставилась до своїх уроків, виходячи з власної мотивованості, а не через те, що хтось стоїть у неї над душею. Але ось ви не можете змусити їх довести до кінця шкільні завдання, тому що у вас теж є власна робота, і як це все виглядає, коли молодим людям потрібно самим відчувати зв’язок із тим, що вони повинні вивчати?”
Реформатори освіти задавались цим питанням щонайменше з 19 століття. Коли німецький педагог Фрідріх Фребель винайшов дитячий садок у 1830-х роках, він наголошував на освітній цінності ігор та вільної ігрової діяльності. Прогресивні реформатори, такі як Марія Монтессорі та Джон Дьюї, наполягали на більш “орієнтованому на дитину” підході до освіти, який підкреслював переважність практичного досвіду та експериментування над механічним запам’ятовуванням. Афро-американські активісти критикували більшість загальноосвітніх шкіл за приниження кольорових учнів. У 1933 році історик Картер Вудсон назвав «хрестовий похід» проти більш низького статусу шкіл для чорних та підручників, повних пропаганди супрематизму білих, «набагато важливішим, ніж рух проти лінчування, бо не було б лінчування, якби воно не розпочалося у шкільному класі».
До 1960-х років ідеї прогресистів стали (і в основному залишаються) мейнстрімом. Але й нове покоління активістів засуджувало традиційні школи як “в’язниці”, витоки яких полягали у прагненні капіталістів до отримання освічених і слухняних робітників, і чия тиранія вимагала нової революції у сфері громадянських прав.
Місцеві громади чорних та корінних народів почали організовувати незалежні етноцентричні школи. Інші реформатори, натхненні романтичним баченням гуманістичної психології щодо здатності кожної людини до свободи волі та самореалізації, закликали до створення “вільних шкіл”, де контроль за навчальним процесом був майже повністю відсутній, і навіть до повного скасування шкіл як таких. (Вони часто не брали до уваги безперечну соціальну необхідність у державних школах, чия роль полягала не лише у навчанні, але й у забезпеченні догляду за дітьми та надання мільйонам дітей здорового харчування).
У 1968 р. бразильський вчений Пауло Фрейре у своїй книзі «Педагогіка пригноблених» попереджав, що “освіта як прояв домінування стимулює формування в учнів довірливості, і за цим стоїть ідеологічний намір (який часто не сприймається педагогами як такий) психологічно обробити їх для пристосування до світу пригнічення”.
Кілька років потому його друг Іван Ілліч, філософ і католицький священик, стверджував у “Звільненні від шкіл”, що справжнє навчання відбувається випадково, через особисті стосунки, а обов’язкове навчання в школі стало джерелом хибної свідомості, “світовою релігією модернізованого пролетаріату, і дає бідним технологічної епохи пусті обіцянки порятунку”.
Анскулери давно висловлюють невдоволення тим, що мейнстрімна освіта перетворює учнів на кріпаків капіталістичної експлуатації (хоча варто зазначити, що “Педагогіка пригноблених” не є текстом для маргіналів, адже Фрейре сьогодні широко читають в педагогічних освітніх закладах). Від нещодавна критичні висловлювання анскулерів почали перетинатися з більш прокапіталістичними голосами, що лунають з Кремнієвої долини.
Школа “майже повністю вибила із мене всю цікавість”, — казав Стів Джобс. Сет Годін, гуру підприємництва та автор бестселерів, написав у 2012 році в своєму маніфесті про освіту «Перестаньте красти мрії»: “Чи будемо ми аплодувати, підштовхувати чи навіть дозволяти нашим школам (включаючи більшість приватних) продовжувати перевірену, але зрештою безумну стратегію випуску передбачуваних, тестованих і посередніх фабричних робітників?”
Ці критики освіти можуть не погоджуватися щодо гріхів і чеснот сучасного ринкового капіталізму, але, схоже, вони поділяють теорію свободи, що нагадує радикальні ідеї Руссо. Анскулінг передбачає, що люди стають вільними, відкидаючи умовності суспільства і негайно втілюючи цю свободу у дії; пристрасть стоїть на першому місці, а компетентність йде слідом за нею.
Діти “повинні стрибати, бігати, кричати, коли їм завгодно. Всі їхні рухи — це необхідність природи, яка намагається зміцнити себе”, — писав Руссо в «Емілі», своєму трактаті про освіту 1762 року. Це контрастує із думкою більшості світових релігій та всюдисущих матерів-тигриць: вона проголошує, що ми здобуваємо свободу та виховуємо пристрасть, виробляючи самовладання та навчаючись складним навичкам, а це означає підкорення довгому й важкому періоду дисципліни та зовнішнього керівництва.
“Коли ти занурюєшся в анскулінг, це майже як релігія”, — каже Аманда Енклад, мати трьох дітей, яка двоє молодших з яких — анскулери. “Ви повинні бути рішучими і мати віру”.
За цією вірою, мотивація дитини до навчання — це інстинкт, який потрібно вивільнити, а не чеснота, розвиток якої вимагає певної суміші примусу, нагляду та штучних винагород. “Важко не відчувати, що з більшістю того, що ми робимо в школі, має бути щось дуже не так, якщо ми відчуваємо потребу так сильно турбуватися про те, що багато людей називають “мотивацією”, — написав Джон Голт, піонер анскулінгу, у своїй книзі 1967 року “Запорука дитячих успіхів“. “У дитини немає сильнішого бажання, ніж осмислювати світ, вільно пересуватися в ньому, робити те, що вона бачить, як роблять більші за розміром люди”.
Коли вищезгадана пані Річардс почала практикувати анскулінг у своїй сім’ї, вона зрозуміла, “що людська природа є природою маленького вченого”. Але вчені зазвичай не пливуть за течією, слідуючи за власними імпульсами та відмовляючись від експериментів, щойно їм стає нудно. Як дитині-анскулеру навчитися робити важкі, нудні речі? Віра анскулерів у вільний вибір може здатися схожою на крайню версію імпульсу консюмеризму, що пробрався в освіту, де учень зовсім не є вченим, а є клієнтом, який завжди правий.
“Коли я потрапив у цей світ, я гадав, що тільки-но ти скасовуєш обмеження, прибираєш атрибутику школи та примус, дитяча цікавість та самоспрямованість одразу природним чином розквітають”, — каже Блейк Боулз, автор книги “Чому ви все ще відправляєте своїх дітей до школи?”. “Цього не відбувається. Існує безліч проблем з мотивацією. Вони стикаються з труднощами, як і інші діти, і я думаю, що це нормально. Я кажу, що коли ви вирішуєте відмовитись від навчання за програмою, ви вирішуєте взяти на себе це підвищене почуття свободи та рівень відповідальності, які більшість людей не обирають до 18 або 22 років. Це такі самі труднощі, тільки вони відбуваються раніше”.
Ми не можемо робити вигляд, що загальноосвітні школи вирішили проблему мотивації, навіть якщо багато вчителів намагаються поєднати переваги структури шкільного класу з повагою до прагнення дітей до досліджень. І ця проблема стає ще актуальнішою в той час, коли соціальна ізоляція змушує учнів переключатися на різні онлайн-застосунки та соціальні медіа.
Ті самі технології, які роблять навчання вдома доступним, які навіть ніби дають нам доступ до безкоштовної освіти, водночас зачаровують наш мозок своїми сяючими екранами, невпинними повідомленнями, лайками та іншими дофаміновими стимулами. Нам потрібно серйозно поговорити про те, як дітям слід навчатися, щоб ставати господарями технологій, а не їхніми слугами. Анскулери можуть бути лідерами в цьому питанні — адже, відкидаючи соціальні норми і доводячи до крайності віру у свободу дитини, вони підштовхують всіх нас до погляду в обличчя власним упередженням і сліпим плямам.
Батькам не обов’язково бути революціонерами-утопістами, щоби брати до уваги маленькі підказки від анскулерів, поради, які допоможуть перетворити голе виживання в умовах пандемії на щось більш близьке до процвітання. Covid-19 змусив сім’ї зіткнутися з “іншою пандемією, яка відбулася ще до Covid”, каже міс Річардс. “Це нерозуміння того, як різним поколінням, дорослим і дітям, бути у справжніх стосунках. Зараз багато хто змушений визнати, що коли ми вдома зі своїми дітьми й партнером, можливо, ми навіть не завжди любимо одне одного, але ми мусимо зрозуміти, як нам бути разом і зберігати продуктивність”.
Макквін, мама анскулерів з Флориди, зазначає, що за відсутності тестів або оцінок “ви повинні мати глибші стосунки і набагато більше спостерігати за своїми дітьми. Саме так ви дізнаєтесь, про що вони думають і чого навчаються, і що в них відбувається розвиток — розмовляючи з ними”.
У цьому сенсі 2020 — не втрачений рік. Це шанс для батьків та дітей побачити й почути одне одного, перетворити метушливість повсякдення на можливість для експериментів та обдумування того, що потрібно, щоби стати вільною людиною — людиною, свобода якої походить від справжнього знання чогось про світ і про саму себе.
Моллі Уортен, New York Times, 25.09.2020
Переклад Олени Єгорової