Олена Пригода. Наш перший клас дома, екстернат. Підсумки і роздуми

Ми вже вчимось в другому класі, але хочу зробити якісь підсумки про наш досвід домашнього навчання в 1 класі в екстернаті. Довго не могла про це написати, бо не знала як написати коректно, щоб не порушити чужих границь. Але спробую бути максимально відвертою, на скільки це взагалі можливо. Ну і, звісно, це наш досвід і наш шлях. Часом нелегкий, часом радісний і надихаючий. Не обов’язково у вас буде так, як у нас )) Ну і, можливо, пост буде більше не про учня, а про вчителя, тобто про мене.

Як і говорять досвідчені особи, перший рік на домашньому навчанні — це певний стрес не тільки для учня, але і для усієї сім’ї. На то воно і сімейне, що стосується усієї сімейної системи. Звісно, для нас усіх це також була абсолютна перебудова способу життя, розкладу дня, і, найголовніше, привід змінюватись нам усім — і дорослим і малим. Як я і очікувала, найперше, домашнє навчання буде шаленим особистісним розвитком для мене. І я кажу не тільки про опанування наново програми першого класу ) Хоча і тут для мене були відкриття. Я, нарешті, навчилась досконало робити розбір слова, взнала “три правила букви Я”, вдосконалила свою англійську, вивчила рослини і тварин з червоної книги, ну і ще багато всього цікавого )) Не впевнена, що все це опанував і мій Назар, але точно щось в голові лишилось. Найголовніше, в чому мені довелось вдосконалюватись, це зберігати спокій і нескінченне терпіння. Як зараз кажуть, відрощувати дзен. Це просто найперша умова для домашнього навчання — мати багато терпіння, і бути готовим набувати дуууже багато терпіння. Пояснювати в стопятсотий раз те, що ти думав дитина давно зрозуміла, але після запитання на тему каже “не знаю”. Нічому не дивуватись — коли думаєш, що це легко, а виявляється, що це неймовірно складно. Дійсно, якщо нам легко писати, це не означає, що легко опановувати письмо дитині. Нє, ну, можливо, є діти, яким все легко дається, вони схоплюють на льоту і роблять уроки самі за 15 хвилин. Дійсно, такі є, я бачила на власні очі. Я чомусь так думаю, що з такою дитиною легко вчитись і дома. Саме такі діти вдома опановують 2 класи шкільної програми за рік, і їхні мами пишуть радісні пости по типу “Як легко і приємно вчитись дома”. Але є інші діти, середньостатистичні. Які не дуже хочуть напружуватись. Найбільше хочуть дивитись мультики, гратись лего та майнкрафт і гуляти з друзями на вулиці. А писати не дуже хочуть. І ось, саме для таких дітей потрібно багато терпіння. При чому, я так підозрюю, не тільки для того, щоб вчитись дома. Як свідчать знайомі мами, діти яких вчаться в звичайних школах, роблення дома уроків також вимагає дууууже багато терпіння батьків і здатність опановувати своїми емоціями (культурно виражаючись). Якщо з дитиною нелегко в школі, то також, скоріше за все, дома буде не дуже легко. Хіба, якщо зовсім забити на шкільну програму, і дозволити дитині дивитись мультики, гратись лего і гуляти з друзями на вулиці необмежено.

Звісно, я намагалась робити уроки найцікавішими, видумували з Назаром різні веселі штуки. Але я особисто, на даному етапі свого розвитку, не вмію робити цікавим абсолютно все навчання. Все одно, найпростіший для мене спосіб — вчити по підручниках. Вибираючи матеріал залежно від того, що опанувала дитина, що ні, і що найважливіше. Шукати щось цікавеньке в інтернеті, вплітати те цікавеньке із шкільної програми в життя — іноді вдавалось, але переважали суворі навчальні будні. Як сказав в кінці навчального року Назар: “Виявляється, вивчити математику не складно. Просто треба зробити купу нудних прикладів.” Просто неможливо мамі (враховуючи наявність другої малої дитини) готувати їжу і т.д., водити на гуртки, прогулянки і кожного дня готувати цікаві заняття на кожен предмет. Або ти спиш вночі, або готуєш щось цікаве. Тут допомагають гуртки, секції, студії, щоби навчанням займався ще хтось, розділення обов’язків між батьками. Тому домашнє навчання стосується не тільки мами і дитини, а і чоловіка, і братів-сестер, і навіть бабусь. Велика подяка моєму чоловіку та іншим за розуміння, підтримку і посильну допомогу! Домашнє навчання насправді об’єднує сім’ю і дозволяє укріпити стосунки. Між усіма членами родини. Взаємопідтримка і взаємодопомога. Хто в школі буде говорити стопятсот разів “ти зможеш” і робити перерви на обійми? Або дозволяти ніндзя лего-фігуркам допомагати робити складні приклади. Сміятись і плакати. Просто бути разом.

Вчитись на вулиці, як я планувала, у нас виходило дуже мало. Природознавство добре вчити на вулиці, коли тепло. Згадую, як ми хотіли подивитись на будову птахів, і за всю прогулянку не побачили жодної пташки, жодного маленького голуба, всі поховались )) А якщо на вулиці гарна погода, то гуляє повно друзів, з якими так хочеться погратись. І зовсім нема бажання нагружати дуже навчанням. Та і просто наздогнати його складно на вулиці )) Ну і письмо — тільки вдома. Те, на що потрібна зосередженість, також краще вивчається вдома. На вулиці зосередженість тікає за друзями. Але, звісно, в процесі життя вплітається дещо з програми. Назар прекрасно рахує свої гроші. Йому подобається їздити зі мною в поїздки і ходити в музеї, а там багато що вивчається, окрім шкільної програми. Про наскельний живопис і стародавні народи з їх способом життя. Замки, підземелля, водоспади і печери. Малювання на природі. Квест на вулиці. На Хортиці попрактикувався в наметовому житті, пилянні дров, і, навіть, прийняв участь в археологічних розкопках. Також взяв участь в лего-фестивалі в Київі. Ще були надзвичайно цікаві заняття в альтернативному навчальному просторі “Крок”, які Назар чекав кожного разу, дякую Зоряні. Багато всього було цікавого і захоплюючого… Просто це не завжди вписується в шкільну програму )

На кам’яних могилах біля Мелітополя

Назар дуже подорослішав за цей рік. Став набагато вільнішим і впевненішим у собі і своїх силах. Самостійнішим. Стало більше того, що цікавить (сподобались печери). Явно видно, що він шукає себе, свій шлях, те, що саме йому цікаво. Намагаюсь йому в цьому не заважати, хоча не завжди виходить. Ці батьки завжди намагаються нав’язати своє бачення і свої інтереси, доводиться “бити себе по руках”, щоб лишити йому свободу вибору.

Дуже мені заважав цей рік мій “комплекс відмінниці”. Я завжди дуже добре вчилась, тому просто не уявляла як можна інакше, ніж просто вчити все і дуже багато. Доводиться трохи зменшувати свої вимоги, не писати фантастичні нереальні плани, щоб не перетворити навчання в муку для мене і Назара. В цьому плані мені було дуже важко, і я досі ще не віднайшла ідеальний баланс вимог, щоб і шкільну програму опанувати, і не травмувати своїми завищеними вимогами дитину. Можу сказати, що дома ті ж самі шкільні завдання у нас робляться набагато повільніше, тому часу витрачаємо трохи більше, а робимо менше. Але у кожної дитини свій темп. І це не завадило нам опанувати програму. Тут мені ще також є над чим працювати, як завжди, над собою. Щоб прийняти дитину такою, як вона є, іншою, не такою, як ти.

Трохи про екстернат. Ми ходили кожні два тижні на консультації з усіх предметів. З одного боку, ці консультації дозволяли нам бачити де ми знаходимось, в порівнянні з нашим класом. Це дисциплінувало, але і додавало трохи істерії “а-а-а, ми відстали на 2 сторінки”, як наслідок, більше напруженості в навчанні. Під час цих зустрічей Назар писав перевірні роботи, відповідав вчителю на запитання. Кожні два тижні це були як маленькі екзамени і великий стрес. Хоча, мушу сказати, не такий великий, як відвідування школи. (Знову ж таки, це все дуже індивідуально, це наш досвід. Для когось відвідування школи не є стресом). Також, кожного разу це був стрес для мене, і, так підозрюю, для вчителів також )) Основна причина цього — в звичайних школах нема жодних інструкцій як працювати з дітьми на екстернаті. В школі екстернів в Київі, впевнена, є усі інструкції. В тернопільських звичайних школах — нема ні інструкцій, ні досвіду. Як вчителі собі придумають. Тому, нерідко була ситуація, що ми вчили одне, а виявляється треба ще це і це. Кожного разу вимоги могли мінятись. Практично ніколи знання не були достатньо хорошими, а вимагали від нас знати усе. Наша вчителька дійсно добре робить свою роботу, намагається навчити усіх учнів добре. Але її перфекціонізм плюс мій синдром відмінниці не дуже позитивно впливали на Назара і його бажання вчитись. Також були гарячі розмови з вчителями про червону пасту і стрес у дитини від неї, і ще про багато речей, без яких вчителі не уявляли собі роботи з учнями, і які міністерство, на щастя, відмінило в цьому (2016) році. Халелуйя!

Весь цей компот досвіду співпраці зі школою в форматі екстернату спонукав нас не випробовувати долю в пошуках іншої школи з екстернатом, а поступити в платну дистанційну школу Ангстрем в Харкові. Ми очікуємо отримати освітні послуги і менше вимог, щоб можна було вільніше зосереджуватись на тому, що цікавить Назара. Але про це читайте в наступних серіях нашого серіалу ))

Написавши підсумкові перевірні роботи, ми пройшли атестацію, закінчили перший клас і перейшли в другий!! Я спитала у Назара, чи хоче він другий рік вчитись дома, чи краще в школі? Він сказав, що звичайно тільки вдома! І подивився на мене із здивуванням, як ніби я з дуба рухнула, що такі запитання задаю, це ж і так зрозуміло. Так що, не дивлячись на всякі нюанси, і мені і Назару більше подобається вчитись дома, ніж в школі.

Влітку я планувала робити з Назаром багато всього. І експерименти, і заняття якісь… Але вчасно зупинилась, і зрозуміла, що і Назару і мені треба просто відпочити. Подорожувати, гратись, купатись в морі, спілкуватись з родичами, просто нічого не робити. Вірніше, нічого з того, що мама хотіла робити. А Назар сам дуже сильно захотів навчитись плавати, приклав зусилля, наполегливо тренувався і навчився! А мама вчиться не втручатись, коли її не просять. Не нав’язувати те, що насправді цікаво мені, а не йому. Дочекатись, коли у нього самого з’являться якісь свої власні бажання. Найскладніше, коли знаєш, як правильно, але робиш, як завжди. Найскладніше переробити себе і змінити свої реакції. Терпіння і дооовготерпіння…. І надзвичайно важлива стабільна нервова система мами, це я абсолютно серйозно. Саме для цього потрібно літо вчителям, особливо мамам-вчителям, — відновлювати нервову систему )) Щоб стати лагідними, терплячими і люблячими. Звісно, надзвичайно важливо протягом року робити профілактику емоційного вигорання. Знаходити час на свої улюблені заняття і на себе. На читання книжок, подорожі. На те, що радує. Ну, це для будь-якої мами важливо, не тільки для мам дітей на домашньому навчанні. А ще мені дуже бракувало спілкування з іншими такими ж як я мамами. Хоча б просто поговорити з людиною, в якої можуть бути подібні труднощі, яка тебе розуміє. Тому я би дуже хотіла організувати щомісячні зустрічі батьків, які вчать дітей дома, або цікавляться домашнім навчанням. Звісно, якщо на ці зустрічі захоче ходити хтось, окрім мене ))) Можна зголошуватися в коментарях до повідомлення. Влітку, нарешті у мене з’явився час прочитати дуже важливу книгу Ю. Гіппенрейтер “Спілкуватись з дитиною. Як?” Шкода, що я не прочитала її перед першим класом… Її, бажано, взагалі до народження дитини читати, я би усім батькам радила.

Так що тепер, з новими силами і натхненням продовжуємо вчитись дома ) В новому навчальному році планую більше давати Назару самому вибирати чим йому займатись. Спробуємо планувати разом заняття. І ставити в центр дитину, а не шкільну програму, як і прописано в нових вимогах міністерства. А що вийде — напишу.