Частина 2. Наші цілі. Чим домашнє навчання відрізняється від шкільного, чому саме дома.

Є результати нашого домашнього навчання, які я бачу вже зараз. Те, заради чого, власне, ми забрали Назара зі школи.

Поступово пропадає страх зробити помилку. Він був дуже сильним у Назара. До цього ще садочок долучився  непогано, ну і 2 місяці школи дали своє. Червону ручку на смітник )) Доходило до плачів: “Я не піду завтра до школи, тому що я в прописах зробив помилку і вчителька підкреслить червоною пастою і посварить”. Не хочеться, щоб моя дитина витрачала своє життя спочатку на набування страху зробити помилку в школі, а потім намагалась позбутись цього страху в дорослому віці на дорогих психологічних тренінгах.  В школі помилка = ти поганий, неуспішний, гірший за когось. За неї сварять. Це гріх )) І це не залежить від вчителя, така система, і невідомо коли вона зміниться. Насправді, люди, які бояться зробити помилку, часто так і проживають своє життя нещасними, нереалізованими, з нездійсненими мріями. Вони крок бояться ступити. Бояться піти з роботи, від якої нудить, бо а якщо я помилюсь. А той, хто не боїться робити помилку за помилкою, і продовжує йти далі, досягає успіху. Ми про це говоримо з Назаром. Помилки — наші друзі, які вчать нас. І всі помиляються, навіть вчителі ). Тільки заради того, щоб Назар не мав цього страху, варто було забрати його зі школи.

Нема оцінювання, порівняння з іншими — нема почуття неповноцінності “мій зошит не потрапив на виставку найкращих зошитів…”, і нема зверхності до інших “я кращий за тебе”. Прагнути постійно бути першим, найкращим — також погано. Виростають дорослі перфекціоналісти, які в своєму прагненні перемогти забувають бути щасливими. Вони не вміють просто розслабитись, заспокоїтись і бути собою, займатись улюбленою справою і насолоджуватись життям. Вони постійно порівнюють себе з іншими, і весь час хтось краще за них. Постійно треба щось робити і заслуговувати на хорошу оцінку від інших. Синдром відмінника, який дуже болісно сприймає невдачі. Який, нажаль, дуже часто починається саме в школі.

Але ж у кожного є свої сильні і слабкі сторони. І найважливіше знати свої сильні сторони і вміти ними користуватись. Якщо Назар придумує і конструює механізми, розбирається в техніці, йому не обов”язково мати супер-красивий почерк. Головне просто вміти писати зрозуміло і досить швидко. Каліграфію можна відпрацювати в будь-який момент при бажанні і в дорослішому віці. В школі є тенденція усіх рівняти під одну гребінку і оцінювати, осуджувати чи хвалити в порівнянні з іншими. Але, можливо, у дитини, яка не дуже красиво пише, є інші таланти. І вона почуває себе неповноцінною через те, що не так гарно виводить літери. Оцінювання обмежує, заганяє в рамки, підрізає крила. А якщо нема порівняння з іншими, приниження чи зверхності до інших, є нормальна самооцінка, адекватна. Усвідомлення своїх недоліків і сильних сторін.

Я Назара не порівнюю з іншими, а порівнюю з ним колишнім і його попередніми успіхами. Час від часу роблю День особистих рекордів. В цей день робимо завдання на час, записую результати і порівнюємо результати з попередніми. В такі дні ми явно бачимо, що у Назара є успіхи. Він сам це бачить. Невпинно зростає кількість прочитаних слів за хвилину, швидкість і правильність письма. Видно дуже добре прогрес, є за що похвалити. З таким підходом нема нервозності “чи встигаю я за іншими, чи достатньо я хороший”. Ми просто спокійно працюємо. А якщо працюємо, то обов’язково буде прогрес. Взагалі, Назар став набагато спокійніший, веселіший і впевненіший в собі. Більш розслаблений, бо не треба постійно порівнювати себе з іншими 🙂 Порівнюється хіба “сьогодні ти дуже добре попрацював”, або “сьогодні трохи мало попрацювали, завтра будемо працювати більше”.

Для успішного навчання найперша умова — це почуття безпеки. Якщо мозок змушений турбуватись про безпеку, він виключає функцію пізнання нового, навчання. Це питання виживання і самозбереження. Просто ми так влаштовані. Якщо дитина не почуває себе в безпеці, а знаходиться в стані постійного стресу, страху, конкуренції, напруженні, очікуванні, що її посварять, то вона не може нормально сприймати інформацію і вчитись. В школі, звісно, факторів стресу більше, ніж дома. Через то часто дитина ніби і була в школі, ніби і слухала що пояснювала вчителька, але вдома нічого не може згадати з того. Назар, вже коли ми почали вчитись дома, сказав, що він дуже часто не розумів в школі про що там йде мова. Може пояснення було швидшим, ніж він міг сприйняти, а може рівень стресу був завеликим для нього. Вдома я можу бачити зрозумів він чи треба ще раз повторити, сприймає нову інформацію, чи ні. В школі нема можливості настільки індивідуального підходу. Навіть якщо вчителька найкраща в світі, неймовірно важко, просто неможливо врахувати індивідуальність кожного з 30 учнів. То того ж, дома я просто люблю його і підтримую, навіть якщо сварю і напрягаю )) Якщо ціллю перебування в школі є навчитись виживати в несприятливих умовах, тоді школа хороше місце для дитини )) Єдине, що не факт, що дитина отримає якісь знання, а це, начебто основна ціль школи. А, насправді, найкраще вміє виживати в житті в складних ситуаціях той, хто впевнений в собі, знає свої сильні сторони і вміє ними користуватись, має адекватну самооцінку і не боїться робити помилки.

Блог Олени Пригоди, 28.01.16