бета
Авторка — Ольга Богорад
Розділ 1
Рішення не віддавати дітей в школу прийшло до нас з чоловіком не миттєво. Спочатку ми думали, що нам все ж доведеться йти загальною дорогою “дитячий садочок – школа – виш”. Але щось пішло не так ще в дитячому садочку. Різниця у віці наших дітей трохі більша за рік, тому в садочок їх відвели одразу вдвох. Було їм тоді 2,5 та 3,5 рочки. Вони потрапили в одну групу, як мені тоді здавалося — “на щастя”. Результатом чотирьохгодинного відвідування впродовж місяця стали: погіршення мови та розвитку старшої дитини, ознаки нервового перенавантаження у молодшої (весь час плакала, вередувала, намотувала волоссячко на пальчик та виривала прядку за прядкою). Я теж нервувала, тому що мене завідуюча та вихователі авторитетно запевнили, що впродовж місяця діти адаптуються обов’язково. Але наприкінці того місяця трапилася подія, після якої ми остаточно вирішили не ходити до садочка ніколи: вихователька за чотири години перебування дітей в закладі не зрозуміла, що діти мають поганий настрій та відповідну поведінку не через невихованість, а через високу температуру. То була остання крапля!
Діти чудово повернулися до домашнього буття. Їх в нас двійко, сумувати нема часу. Ми потроху почали займатися вивченням цифр, літер та подібного. Багато гуляли, багато розмовляли, спілкувалися з природою. А завдяки тому, що ми з чоловіком працювали вдома, то діти мали достатньо спілкування з різними людьми, яки приїздили до нас по справах. Також ми завжди брали сина та дочку з собою, коли відвідували різні заходи, тому що їх просто не було з ким залишити (няню дозволити ми собі тоді не могли, а бабусі — далеко).
Коли синові виповнилося 6, ми пішли на “день майбутнього першокласника” в місцеву школу. Подивившись на весь жах свята, що відбувалося в кращих “радянських” традиціях, ми переконалися, що нам в цю школу не треба. Інші школи були достатньо далеко, на той момент ми не мали свого транспорту, щоб возити дітей за декілька кілометрів в школу, а розуміння однаковості проблем державних шкіл, спонукало шукати “обхідний шлях”.
Ну, хто шукає… За допомогою Інтернету ми дізналися про Симферопільску школу № 31 та експеримент МОНУ з дистанційної освіти, який проводився там. Зателефонувавши до школи, ми отримали відмову, тому що бажаючих вчитися за такою схемою було набагато більше, ніж школа могла прийняти. Але все ж таки ми поїхали в Крим, в призначений день прийшли до школи, в фойє син розповів 6 чи 7 байок Крилова на одному диханні. І нас взяли без зайвих розмов. Ми були щасливі. Величезним плюсом було ще й те, що ми потрапили до дуже талановитого педагога, яка крім того, що в будь-який час допомагала професійними порадами, була ще й практикуючим дитячим психологом. Для неї не так важливі були швидкість читання, написання літер, слів и лічба, як загальний розвиток дитини. Від цієї чудової жінки ми отримали найголовніше — підтримку в обраному способі навчання та безцінні поради, як рухатися далі, щоби не зашкодити дитині.
Після анексії ми вирішили забирати документи й шукати на материку заклад з аналогічним способом навчання. Це було дуже не просто. Приватні школи для нашої родини були тоді дорогими, а державні відмовлялися брати на екстернат учнів молодших класів. Після кількох місяців пошуків, ми відправили документи в Переяслав-Хмельницьку школу-інтернат, де МОНУ затвердило новий освітній експеримент, тепер вже за сімейною формою.
Цей навчальний заклад був дружнім до таких родин, як наша. Але їхня суворість та кількість семестрових контрольних спочатку неприємно здивували. Довелося ставитися до навчання серйозніше, більше працювати з підручниками й довше сидіти з роздрукованими контрольними. Наближуючись до перших в житті “іспитів”, тобто ДПА в 4 класі, більше за всіх нервували, звичайно, я та чоловік. Тому що ДПА навіть не стільки оцінка знань дитини, скільки оцінка того, хто його навчав. Син отримав 10, 11, 12, а дочка — 9, 10 та 11 балів. Я була надзвичайно здивована такими результатами, тому що раніше ми до оцінок ставилися байдуже, я навіть не цікавилась, що записують щорічно в табелі.
Мені завжди здавалося, що шкільні оцінки не показують ані глибини, ані широти реальних досягнень дітей. Так часто буває, що коли треба відповідати в школі, ти перенервував, усе позабув и не можеш згадати. Або тобі цікаво, тому ти вивчив набагато більше, ніж у підручнику, а тебе не запитують. А контрольні, які проводяться в стані глибокого стресу, паніки — це суцільний жах для психіки багатьох. А ми — хоумскулери пишемо контрольні вдома, сміливо користуючись при цьому досягненнями науково-технічного прогресу (тобто якщо забули щось або не зрозуміли, одразу питаємо в Гугла). Наші діти просто не звикли стресувати як вдома, так і в школі, може, тому ДПА була ними пройдена легко та без напруги.
Та щастя навчатися в Переяслав-Хмельницькій школі було не довгим — аж до того моменту, коли школа реформувалася в ліцей та заявила, що за новим статутом не може продовжувати роботу з учнями-“домашниками”. Ми знов були змушені шукати школу. Тут нам реально допомогло районне управління освіти. Вони навіть не ставили “недоречних” питань і не намагалися навернути на “праведний шлях”. Просто написали директору школи, до якої ми територіально належимо, листа-резолюцію про зарахування наших дітей на екстернат. На тому нас й прийняли.
Зараз наші діти вчаться на екстернаті в школі, про яку дуже багато написано в Інтернеті. Ми ще не здавали там жодної атестації, але думаю, все буде гаразд, тому що навіть зараз ставлення педагогічного колективу, завучів та директора до нас позитивне. У цій новій, сучасній в першу чергу за впроваджуваними навчальними технологіями та підходами школі вже інше ставлення до таких “неформалів”, як ми.
Розділ 2. Як організоване наше навчання вдома
Для дитини, з якою до настання шкільного віку хоч якось спілкувалися (розмовляли про навколишній світ, давали назви явищам та речам, говорили про почуття, розповідали або читали казки на ніч), навчатися в першому класі вдома не важко. Найважчим для нас було навчання написанню літер. Але для цього зараз в продажу є багато прописів, де спочатку пропонується писати гігантські закарлючки, а тільки на 50 сторінці переходити к дрібнішим та схожим на літери речам. Вважаю, що саме з них й треба починати. Також треба обрати зручні ручку або олівець. Коли прописи будуть засвоєні, переходити безпосередньо до літер. При цьому навчання читанню може йти за своєю траєкторією.
Порада: на цьому етапі дитині важливо бачити, що ви — батьки — застосовуєте в своєму житті ці самі навички, тобто щось пишете (наприклад, перелік товарів, що треба купити в магазині) та читаєте (книга, інтернет-статті). Тоді дитині буде зрозумілим зміст його дій під час проходження шкільного шляху.
Математиці варто вчити повсюди та завжди: рахувати на прогулянках машини, дерева, зустрічних дітей або собак-котів, вдома вирішувати примітивні задачі.
Такі предмети, як основи здоров’я, малювання, труди, музика та фізкультура нами окремо в першому класі не вивчалися, тому що цім ми займалися постійно, просто займаючись якимись справами разом з дітьми. До речи, усю програму першого класу ми пройшли в такому домашньому темпі десь за 3 місяці, займаючись не більше години в день (і не кожного дня, якщо чесно). Нам зручно було займатися в першій половині дня, тому що освітлення в приміщенні було найкращим. Хоча можна займатися “уроками”, виходячи з особистих побажань та графіку дитини. Так, є діти, які ввечері перед сном засвоюють усе набагато краще, ніж вранці, особливо, якщо їхні батьки також “сови”.
Якщо ви з дитиною в процесі пізнання миру йдете швидше за шкільну програму, можна запропонувати йому купу усіляких цікавих активностей на розвиток логіки (є у продажу спеціальні книжки з вправами), читання добре ілюстрованих книжок, проектну діяльність (вести щоденник спостережень за погодою, своїм собакою або хом’ячком, своєю дієтою тощо), але при цьому не треба змушувати дитину багато писати, краще користуватися знаковою системою: малювати або клеїти смайлики, цифри, фігурки. Ця діяльність розвиває спостережливість та дисципліну. Такі проекти, звичайно, не зможуть бути довгими. Добре, якщо дитина буде зацікавлена впродовж 7-10 днів. А більш й не треба. Зміна діяльності — ось, на мою думку, найголовніше на цьому етапі. Важливо не давати дитині втомлюватися, але весь час підтримувати пізнавальну цікавість. Тут все залежить від креативності батьків або від їх платіжеспроможності у випадку її відсутності. Тому що робити навчання веселим та різноманітним насправді ще важче, ніж робити його регулярним.
Оцінки, на мою думку, в хоумскулінгу не потрібні та не важливі. Єдине, що б я порекомендувала: дайте дитині можливість самому знаходити серед своїх робіт найкращі. Схвалюйте усі його успіхи. Регулярно показуйте батькові, бабусям, своїм друзям. Нехай хвалиться. Це стимулює і вчить не боятися виступів перед аудиторією з презентаціями своїх результатів праці.
По мірі зростання навчального навантаження (2-4 класи) ми збільшували кількість навчальних годин до 1,5-2,5 з перервами, звісно. Я не є прихильником шкільного розкладу, коли в один день дітям дають 4-6 різних предметів. Так тільки “каша” в голові отримується, а не знання. Тому ми завжди використовували метод “занурення”. Ця система припускає заняття 1-2 предметами на день, але більшу кількість часу. Не треба турбуватися, що діти забудуть, як читати, допоки будуть навчатися математиці. В підручнику з математики (або на сайті, в робочому зошиті) також є, що почитати до того, як почати рахувати. І писати тут також треба! Тому й ця навичка не буде забута.
Особливу увагу хочу приділити великій кількості термінів в шкільних підручниках. Це все, звичайно, з точки зору професорів МОНУ та шкільних вчителів, дуже важливо. Але згадайте себе в будь-якій життєвій ситуації, треба воно особисто вам? Ви, коли рахуєте відсотки за кредитом, пригадуєте множники та добуток чисел або просто швидко та правильно рахуєте? Ось чому я ніколи не наполягала на тому, щоб діти досконало знали усю цю наукову термінологію. Головне — розуміння самого процесу читання, письма або лічби, а також розуміння явищ природи (день-ніч, пори року, дихання, харчування людей, тварин, тощо), з якими ми зустрічаємось в нашому житті. Розвивати краще любов до творчості: нехай дитина більше малює, танцює, співає, грає з конструкторами, ліпить, клеїть тощо. Це дійсно важливо. І не тільки для дрібної моторики. Для розвитку душі, гармонії, почуття краси, позитивних рис характеру. Це саме те, чому найменше приділяють уваги в школах, але на чому будується наше реальне життя.