бета
Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Милий! Ти не мусиш ставати інженером. Ти не маєш бути юристом. Не важливо, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? На здоров’я! Футбольним коментатором? Будь ласка! Клоуном у торговельному центрі? Чудовий вибір!»
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий клоун із патьоками гриму на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років! Я клоун у торговельному центрі! Ти такого життя для мене хотіла? Чим ти думала, мамо, коли казала мені, що вища освіта не обов’язкова? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики гратися з пацанами?»
А я скажу: «Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив гратися з молодшими хлопцями». А він скаже: «Я не знав, до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти… ти зламала мені життя», — і розітре брудним рукавом помаду по обличчю.
Тоді я встану, подивлюсь на нього уважно і скажу: «Отже, так. У світі є два типи людей: одні живуть, а інші шукають винних. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ах» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться близько п’яти років.
Або не так. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Не будь ідіотом, Владику, думай про майбутнє. Учи математику, Владику, якщо не хочеш усе життя бути оператором кол-центру».
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий програміст із глибокими зморшками на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в “Гугл”. Я гарую двадцять годин на добу, мамо. У мене немає родини. Чим ти думала, мамо, коли казала, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти домагалася, мамо, коли змушувала мене вчити математику?»
А я скажу: «Любий, але я хотіла, щоб ти здобув добру освіту! Я хотіла, щоб ти мав усі можливості, любий». А він скаже: «А нахріна мені ці можливості, якщо я нещасливий, мамо? Я йду повз клоунів у торговельному центрі і заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти… ти зламала мені життя», — і потре пальцями перенісся під окулярами.
Тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Отже, так. У світі є два типи людей: одні живуть, а інші весь час жаліються. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ох» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться близько п’яти років.
Або інакше. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе любити. Іди до тата, любий, запитай у нього, я не хочу бути знову крайньою».
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий режисер із середньоруською тугою в очах, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся домогтися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять спектаклів. Я написав про тебе книгу, мамо. Мені здається, тобі байдуже. Чому ти ніколи не висловлювала своєї думки? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата?»
А я скажу: «Дорогий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, дорогий, а для порад у нас є тато». А він скаже: «А нахріна мені татові поради, якщо я запитував тебе, мамо? Я все життя домагаюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати усе, аби хоч раз, хоча б раз, зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своїм мовчанням, своєю відстороненістю ти… ти зламала мені життя», — і театрально закине руку до чола.
Тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Отже, так. У світі є два типи людей: одні живуть, а інші весь час на щось чекають. І якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».
Він скаже «ах» і знепритомніє. На психотерапію знадобиться близько п’яти років.
Блог Світлани Хмель, 24.06.13